Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Поставивши собі за мету розкритикувати Валерія Солдатенка за те, що він буцімто підносить «неефективного політика» на зовсім незаслужену височінь, сприяє створенню Винниченкового образу «як одного із забронзовілих «батьків нації»», гадається, можна було би врахувати позицію людей, які впродовж десятиліть глибоко фахово, фундаментально вивчали різні аспекти діяльности й спадку Володимира Винниченка. Йдеться, зокрема, про трьох академіків НАНУ, трьох народних депутатів України, про три особистості, які, належачи до різних партійно-політичних таборів, залишаються своєрідним колективним камертоном моральної чистоти, совісти сучасного українського суспільства: Івана Кураса, Миколи Жулинського та Бориса Олійника. Зігнорувати їхню думку, документально представлену в «Трьох Голгофах…» 1370 , а також у їхніх наукових і публіцистичних працях, численних виступах у засобах масової інформації, на урочистостях із нагоди 125-річчя від дня народження Володимира Винниченка — значить продемонструвати якості, які важко оцінювати.

Юрій Шаповал надто зневажливо відгукується і про літературну творчість Винниченка, посилаючися, зокрема, на Івана Нечуя-Левицького, який уважав молодшого колегу «еротоманом». Не брати до уваги думки видатного письменника, звісно, не варто. Однак тоді не варто проходити і повз зачаровані оцінки Винниченкової художньої творчости, які давали Іван Франко і Михайло Коцюбинський, Євген Чикаленко і Микола Скрипник, Микола Хвильовий і Григорій Костюк, Павло Федченко і Микола Жулинський. Слід, вочевидь, зважати й на багаторічні докторські дослідження Галини Сиваченко та Володимира Панченка. А якщо «немає пророка у своїй Вітчизні», то вислухати думку автора спеціяльних, фундаментальних студій професора Манітобського університету Семена Погорілого: «Винниченкові твори і стилем, і мистецькими засобами, і тематикою своєю належать до цікавіших здобутків світової літератури взагалі. Це засвідчили до революції і після неї переклади його творів багатьма мовами і це стверджували в свій час такі критики, як Леся Українка, І.Свєнціцький, О. І. Білецький, М. Зеров, І. Борщак та інші» 1371 .

Прискіпливий читач помітить, що процитовано з сьомої сторінки двохсотсторінкового твору. Справді, це витяг із «Передмови», де Семен Погорілий дає загальну оцінку Винниченковій творчості, — й ніхто в тому «крамоли» не вбачає; а от коли на щось подібне зважився Солдатенко, то це вже, за Юрієм Шаповалом, упередженість, яка унеможливлює об’єктивне дослідження. Чому? Чи шанування загальновизнаного таланту — це «кримінал»? Чи перешкода для пошуку істини?

Мабуть, ті, хто читатимуть рецензію і порівнюватимуть із твором Погорілого (та публікаціями інших літературознавців, театрознавців), не пройдуть повз епізоди, де американський професор із посиланнями на конкретні тексти, їх цитування говорить про позитивне ставлення Лесі Українки Винниченкової творчости. Натомість Юрій Шаповал, згадавши про те, що письменниця «знаходила у Винниченкові дані великого артиста», глузливо вбачає «артистизм» в одному з Винниченкових щоденникових записів і повертає й екстраполює це на конкретну політичну поведінку Володимира Винниченка, з одного боку, некоректно використавши авторитет Лесі Українки для власної прагматичної мети, а з другого — подаючи Винниченкові слова в самозасуджувальному контексті, тоді як насправді міркування видатного мислителя та художника слушні, глибоко життєві, справедливі, діялектичні. Хіба що діялектика чимось «завинила» перед Юрієм Шаповалом? Та все одно, маємо справу, власне, з подвійним пересмикуванням, що ніяк не узгоджується з науковими принципами.

Після всього викладеного тут не надто перспективною видається дискусія навколо проблеми, наскільки Володимир Винниченко був ефективним політиком. Відповідь Юрія Шаповала: « ні наскільки » (курсив його ж таки. — В. С. ). Просто, категорично, без вагань.

А критерії ефективности політика? У рецензії про них ані слова. Навпаки, безапеляційну кваліфікацію неефективности Винниченка-політика вже саму оголошено ключовим критерієм «в історико-політичному «винниченкознавстві»». Не зміг Юрій Шаповал сформулювати об’єктивних критеріїв оцінки історичних діячів і в полеміці на сторінках газети «День» (28.09.2006). Хіба що до однобічностей і згаданих сумнівних прийомів аргументації бажаних висновків додав таку дозу суб’єктивізму, що залишається лише іронічно подивуватися. Рецензента ж це, судячи з усього, зовсім не бентежить…