Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

—

Федералістські погляди і практика, зокрема, неодноразові спроби знайти компроміс із радянською Росією.

Однак у всіх названих позиціях прозоро проглядає абстрактна загальність, нехтування одним із основоположних дослідницьких принципів — історизму, розумування «заднім числом» і настільки ж очевидна данина новочасній кон’юнктурі, наперед заданій схемі, що, зрештою, є зрадою другого основоположного дослідницького принципу — наукової об’єктивности».

І на довершення сказаного — висновки з урахуванням усім добре відомих фактів політичної біографії Володимира Винниченка та зазначених констатацій: «— Громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі радикальних, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ століття.

—

Світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу.

—

Усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціяльного і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів.

—

Політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків і недоліків.

—

Практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, мабуть, найслабше місце В.Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, доленосних, визначальних, початкових рішень і кроків у повномасштабному, різнобічному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі».

Здається, ці слова не виглядають недостатньо продуманими й виваженими, якщо тільки не видирати їх із загального контексту книжки й не препарувати свавільно. Але для Юрія Шаповала така метода — це не окремий, прикрий виняток, а правило, «норма». Аби не марнословити, досить поглянути буквально на наступний абзац його критичного виступу. Тут уже з тексту книжки вирвано фразу: «Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства», яку супроводжують емоційні та малозрозумілі запитання: «Для кого все це написано і кого це має ввести в оману? Якщо створюються такі міти, від яких тхне духом донцовських апокрифів, то яка мета такого новітнього міфотворення?»

Нічого робити — треба знову звертатися до необчикриженого сюжету. Курсивом виділено фразу, яку вирвав Юрій Шаповал: «Один із найяскравіших ідеологів соціяльного і національного визволення, він [В.Винниченко] дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-демократичної революції. Маючи незаперечний моральний авторитет, В. Винниченко був обраний заступником Голови Центральної Ради М. Грушевського, очолив її виконавчий орган — Генеральний Секретаріят. Він був не просто причетним до висхідних, визначальних, справді доленосних і, розуміється, найважчих, найвідповідальніших кроків великого європейського народу назустріч торжеству історичної справедливості. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства . Йдеться про перші три Універсали Центральної Ради. Зокрема, третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття. Подібні документи, такі акції — це предмет законної гордості кожної нації, кожного народу. А ім’я діяча, з яким вони пов’язані, навічно стає національним символом, а то й перетворюється на священне…

Якщо неупереджено оцінювати модель національно-державного устрою, теоретично відстоювану В. Винниченком, і зусилля, здійснені в напрямі її запровадження в життя, гадається, можна достатньо переконливо стверджувати: в цілому то був реалістичний, конструктивний, результативний і прогресивний шлях. Демократична («народоправча») республіка (а саме такою за задумом і сутністю й була УНР) і донині залишається ідеалом, оптимальним варіянтом ладу, до якого прагнуть, який сповідують і відстоюють усі передові соціюми, разом із ним — український народ».

Хотілося би, своєю чергою, запитати: в чому тут невідповідність істині, фактам, документам? Хіба не Володимир Винниченко очолював ті органи Української революції, що здійснювали реальні кроки з відродження державности? Хіба не рукою Винниченка написано перші три Універсали, кваліфіковані в книжці як віхи національного поступу, що й спричинило незрозумілу роздратованість і присуд: «мітотворення»? Запитання, звісно, риторичні. А ось над питанням, чим і від чого «тхне» Шаповалу, мабуть, варто було би подумати додатково і, якщо вже без того ніяк не обійтися, пошукати іншого адресата звинувачень.