Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Такою самою мірою це стосується й оцінки співвідношення та ступеня впливу на розвиток подій і результати революції прихильників автономістсько-федералістського та самостійницького напрямів українського державотворення. Вбачаючи в «автономістах-федералістах» основних винуватців у втраті історичного шансу, сучасні дослідники нерідко беруть на себе місію визначати завдання революції 1917 р., забуваючи, що вони — історики ХХІ століття 1109 , а не її натхненники, ініціатори, організатори. І їх зовсім не бентежить, що такі висновки суперечать сотням і тисячам документів революційної доби, тоді як на підтвердження довільно обраної схеми закликається авторитет Р. Млиновецького — автора, публікації якого також побудовані на підміні історичних реалій вимислами.

Вищенаведеного, очевидно, досить для того, щоб зробити ще одну спробу (автор даної праці вдавався вже до варіанту 1110 , який, як гадається, повністю виправдав себе, довів доцільність і наукову корисність) підійти до старої проблеми, поставивши в центр уваги міркування, оцінки, висновки безпосередніх учасників Української революції, її ідейних вождів і водночас — талановитих учених і полум’яних патріотів, нарешті — людей, чиї моральні якості вирізняли їх серед інших особистостей свого часу і, природно, викликають повагу наступних поколінь. Йдеться, передусім, про М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, Д. Дорошенка, І. Мазепу, М. Лозинського, інших їхніх сучасників.

Незважаючи на те, що значна частина нинішніх дослідників критично, а то й упереджено ставиться до думок цих непересічних особистостей 1111 , їхні висловлювання, цитати — все одно неодмінні атрибути всіх публікацій, в яких порушуються проблеми оцінок Української революції, причин її поразки, історичного значення і уроків. Дуже поширена хиба при цьому — відбираються окремі сюжети й положення, що покликані посилити аргументацію сучасних схем. Не доводячи, наскільки це неправомірно, було б доцільно спробувати проаналізувати, звісно — в міру можливостей, цілісний спадок творців і перших літописців революції з окреслених моментів.

Відомо, що ідеологи, проводирі Української революції й водночас її перші талановиті історики, дуже болісно переживали поразку, якою скінчилася зініційована й керована ними боротьба. Беручись за перо, кожен з них усвідомлював, що головне завдання полягає не в тому, щоб переповісти події, свідками, учасниками яких довелося стати, проаналізувати відому суму фактів і документів, а в тому, щоб, врешті-решт, дати відповіді на запитання, чому не вдалося реалізувати віковічні мрії, досягти жаданої перемоги і які уроки випливають з набутого досвіду.

На жаль, сталося так, що не всі історичні праці містять окремі структурні частини або сюжети, присвячені реалізації такого завдання.

Йдеться, передусім, про М. Грушевського, який, відповідно до наукової кваліфікації, міг дати чи не найґрунтовнішу теоретичну оцінку всіх аспектів Української революції. Цікавих узагальнень, оригінальних висновків можна було чекати і від такого авторитетного фахівця, як Д. Дорошенко. Однак задуманий багатотомник (Історія України. 1917–1923 рр.) він обірвав другою книгою — подіями кінця 1918 р. Не судилося дійти до підсумкової розмови П. Христюку, який мріяв видати п’ятий том своєї ґрунтовної праці і, можливо, саме в ньому планував відповідний сюжет.

Безперечно, у працях кожного автора, в тому числі й згаданих вище, можна вичленити певні елементи, що торкаються таких важливих питань, як причини поразки й уроки Української революції. Безперечно, це слід обов’язково робити. Без цього взагалі навряд чи можливе повноцінне, всебічне уявлення про сутність, характер, результати процесів, якими наповнювалось життя в Україні в 1917–1920 рр. і їх підсумкова оцінка.

Однак при цьому варто орієнтуватись, передусім, на праці, в яких містяться оцінки досвіду Української революція не на окремих етапах, щодо певних епізодів, а в цілісному, завершеному вигляді. І зовсім не з формальних причин, або через відносне спрощення досягнення мети. Так би мовити, «проміжні» оцінки нерідко згодом коригувалися і часто можна лише гадати, в які б формули вилились остаточні міркування справжніх учених, мислителів, неординарних особистостей. В іншому ж разі існує реальна загроза припуститися досить дошкульних прорахунків.

Важливо й інше — при спеціальній постановці подібних питань автори створювали й власні системи пріоритетів, подавали міркування у певному порядку, піклуючись не стільки про структуру відповідних сюжетів, скільки про їхню логіку, взаємозв’язок, черговість елементів. Зрозуміло, наскільки це нерідко принципово для з’ясування авторських позицій, індивідуального бачення важливіших і другорядних чинників тощо.