Валерій Солдатенко - Революційна доба в Україні (1917–1920 роки) - логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Цілком солідаризуючись з перспективними пошуками нових, неординарних підходів, поділяючи значну частину цікавих оцінок, висновків, узагальнень, хотілося б, водночас, звернути увагу на деякі моменти, тенденції, що вже встигли виявити себе досить виразно і можуть негативно позначитися на плідності дальших досліджень.

Йдеться, зокрема, про те, що, долаючи справді спрощену і примітивну схему експорту в Україну чужої для неї соціальної революції з Росії, «міжнародний контекст» вичерпується (принаймні, на сьогодні) здебільшого порівняннями дій проводу Української революції і більшовиків, з’ясуванням причин перемоги останніх і поразки українського національно-визвольного руху, неприхильністю європейських держав до українських інтересів, української справи, формуванням украй несприятливого зовнішньополітичного чинника 1104 . Що ж до впливу на розвиток процесів в Україні загальноєвропейських революційних рухів, з’ясування їхнього місця і ролі в подіях на українських теренах, то, крім взаємних закликів до конкретних, детальних досліджень, далі справа майже не рухається. А без цього істотного нарощення знань, логічного завершення започаткованої тенденції просто не станеться.

У вивченні причин і сутності Української революції особливий наголос робиться на національних, національно-державотворчих завданнях, а схиляння українських соціалістичних партій до ініціювання кроків щодо перебудови суспільства на засадах народоправства, у тому числі й зміни системи форм власності, нерідко розглядаються як данина модним соціальним течіям, пасування перед соціальним (соціалістичним) більшовицьким екстремізмом і тиском соціальних низів, спроби здійснення передчасних соціальних експериментів (хоча і в обмежених масштабах, з уповільненим темпом), руйнування єдності нації, що призвело зрештою до трагічного фіналу 1105 .

Дослідникам-початківцям, зокрема, імпонують підходи зарубіжного «прагматичного покоління науковців», які виявляють «максимальну безсторонність» у дослідженні гостроти аграрної проблеми в Україні 1106 . Зарубіжні дослідники, слідом за П. Скоропадським, вдаючись до даних статистики, намагаються довести, що причина аграрного голоду полягала в «надмірному зростанні кількості сільського населення», а скасування приватної власності на землю, плани поділу великих земельних латифундій все одно не могли задовольнити всю масу малоземельного й безземельного селянства, а відтак — соціальні програми українських партій були не тільки необґрунтованими, а й шкідливими, авантюрними, руїнницькими 1107 .

Однак поза увагою цих дослідників залишається психологічна атмосфера революційного часу, яка залежала не лише від суб’єктивних побажань і «бюрократично-бухгалтерських розрахунків», тим більше — сформульованих «заднім числом» у тиші наукових кабінетів, а не у вирі гострих соціальних конфліктів, революційних буревіїв, на що справедливо звернув увагу О. Михайлюк 1108 .

Протиставляючи реалізмові державників романтизм революціонерів («народників»), покладаючи на останніх основну відповідальність за невикористаний історичний шанс, виразники так званого «державницького напряму» в історіографії чомусь не помічають очевидного — М. Грушевський був не меншим прихильником української державності, аніж, скажімо, Д. Дорошенко (прізвища в даному разі взято просто для більшої наочності, переконливості, оскільки за значного поширення в історіографії саме даного прийому, розбіжності у поглядах двох визначних політиків і вчених із багатьох принципових політичних питань всім добре відомі, хоч для порівняння позицій діячів різних напрямів з таким самим успіхом можна обрати й інших осіб).

Навіть більше — М. Грушевський — особистість, поряд з якою важко будького поставити, оскільки ніхто не зробив стільки у справі наукового переконання світу (а власної нації — насамперед) у тому, що українці — нація з давніми державотворчими традиціями (від Антського царства й Київської Русі), а, головне — у піднесенні державницької ідеї на височінь масового творення й здійснення перших (справді — найважчих, найскладніших, безумовно — найважливіших) кроків до запровадження української державності в XX столітті.

Справа зовсім в іншому — М. Грушевський і Д. Дорошенко мали своїми суспільними ідеалами зовсім різні за сутністю держави. Перший — державу, якої до того ще не було і до якої кликало переконання в неминучості перемоги соціальної справедливості, другий — державу, добре знану в світі, ту, що викликала спротив будь-якої особистості, наділеної здатністю гуманно мислити й діяти. І весь парадокс полягав у тому, що реалізація як першої, так і другої моделей була в умовах 1917–1920 рр. можливою лише революційним шляхом. Бачення ж революції, точніше віра в її неминучість і необхідність (М. Грушевський) і заперечення її як методу розв’язання суперечностей (Д. Дорошенко) були справді різними, несумісними. В світлі зазначеного й критерій оцінки реалістичної політики і курсу, неадекватного вимогам конкретного історичного моменту, безперечно, має бути іншим.