Андрій Харук: Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр

База Ескадри повітряних кораблів на околиці Вінниці 1917 р. З колекції М. Хайруліна

Необхідним компонентом військової авіації, поряд з бойовими підрозділами, були допоміжні авіаційні частини, призначені для ремонту і технічного обслуговування літаків та іншого обладнання, а також для постачання авіаційних підрозділів різними видами майна, боєприпасами, паливно-мастильними та іншими витратними матеріалами. Серед допоміжних авіаційних частин російської військової авіації слід виділити авіапарки, основним завданням яких був ремонт і технічне обслуговування літаків. Кожен авіапарк являв собою досить значне підприємство, персонал якого міг нараховувати 2–3 тисячі чол. — здебільшого кваліфікованих робітників. Організаційна структура авіапарку передбачала наявність в його складі деревообробних майстерень, слюсарного і механічного цехів із необхідним обладнанням (20–30 верстатів), цеху ремонту авіадвигунів із випробувальними стендами, майстерні з ремонту приладів, а також кузні, зварювальної та інструментальної майстерень. Для забезпечення автономного енергопостачання авіапарк мав власну електростанцію. Одночасно в авіаційному парку могло ремонтуватись 30–40 літаків і стільки ж двигунів. Таке підприємство могло здійснювати будь-які види ремонту літаків аж до капітального включно. Ремонтувались також інші види складної техніки — наприклад, автомобілі. Обладнання авіапарку забезпечувало можливість випуску власними силами деяких видів запасних частин, скажімо, повітряних гвинтів. Крім ремонту авіатехніки, парки виконували також функції складів авіаційного майна та паливно-мастильних матеріалів. Станом на кінець 1917 р. в Україні розміщувалось чотири авіапарки із семи, наявних в російській армійській авіації: 1-й в Одесі, 3-й та 5-й в Києві і 6-й в Полтаві. Для технічного обслуговування і ремонту літаків в прифронтовій смузі кожному авіаційному дивізіону придавався потяг-майстерня, який включав до 50 спеціально обладнаних вагонів. У вагонах розташовувалось ремонтне устаткування та склади запасних частин і витратних матеріалів. На основі потягів-майстерень у прифронтовій смузі розгортались дивізіонні авіабази.

Грамотна повсякденна експлуатація і ефективне бойове використання такої складної техніки, як авіаційна, вимагає наявності добре підготовлених кадрів льотного складу та наземного персоналу. Тому в структурі військової авіації суттєве місце належить навчальним підрозділам. Основні військові навчальні авіаційні заклади Росії станом на осінь 1917 р. знаходились в Криму Це, насамперед, Качинська авіашкола поблизу Севастополя та її відділення в Сімферополі та Бельбеці. Вона мала у своєму розпорядженні близько 120 навчальних літаків, а також ремонтні майстерні та іншу матеріальну базу. Крім неї тут знаходилась Севастопольська школа морської авіації, Феодосійська авіашкола, а також школа льотчиків-спостерігачів в Євпаторії, переведена в Крим з Києва восени 1917 р. Рівень втрат льотного складу в Першу світову війну був дуже високий. Як правило, упродовж року повністю мінявся весь склад авіазагону. Військові авіаційні навчальні заклади не могли повністю компенсувати цих втрат. Тому військове відомство залучало до підготовки пілотів і цивільні авіашколи, однією з яких була школа Одеського аероклубу. В Києві з 1917 р. діяла єдина в своєму роді школа аеронавігаторів, що готувала штурманів та фахівців з навігаційного і метеорологічного забезпечення польотів. Підготовка механіків здійснювалась у навчальних класах на базі ремонтних майстерень авіапарків.

Поряд із авіаційними підрозділами, до складу військово-повітряних сил Росії, як і інших країн-учасниць Першої світової війни, входили повітроплавні частини. Ці підрозділи оснащались прив’язними аеростатами різних систем, а їх основним призначенням було коригування артилерійського вогню і ведення спостереження за лінією фронту. Основними повітроплавними формуваннями в російській армії були повітроплавні загони двох типів — корпусні та армійські, які зводились у повітроплавні дивізіони. Дивізіон об’єднував усі повітроплавні частини тієї чи іншої армії. В його структурі, крім повітроплавних загонів, формувалась база дивізіону, на яку покладалось вирішення питань матеріально-технічного забезпечення. Для ремонту матеріальної частини і постачання повітроплавних підрозділів неохідним майном на кожному з фронтів (в тому числі і на Південно-Західному та Румунському) був створений повітроплавний парк. Всього в російській армії станом на жовтень 1917 р. існувало 14 повітроплавних дивізіонів, що об’єднували 87 повітроплавних загонів: 28 армійських та 59 корпусних. З них на Південно-Західному та Румунському фронтах розташовувались сім дивізіонів, в складі яких було близько сорока армійських та корпусних повітроплавних загонів. Основу технічного оснащення російських повітроплавних загонів становили аеростати французької системи «Парсеваль» (частково імпортні, а частково — випущені в Росії), досить застарілі і недосконалі. Восени 1917 р. з Франції почали надходити досконаліші аеростати системи «Како», але їх було порівняно небагато.