Андрій Харук - Крила України - Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр

Вищезгаданий 1-й Український авіазагін займав особливе місце серед авіачастин армії УНР. На відміну від інших загонів, що підпорядковувались безпосередньо Управлінню Повітряного флоту, він знаходився в оперативному підпорядкуванні найбільш боєздатного з'єднання — 1-ї Запорозької дивізії (згодом — Запорозького корпусу), а тому в джерелах часто іменується Запорозьким авіазагоном. Склад підрозділу був невеликим — на початку березня 1918 р. він мав 5 літаків. Через місяць в ньому нараховувалось за одними даними 4 літаки, а за іншими — 12 (можливо, що в першому випадку мова йде лише про боєздатні машини, а в другому — про загальну кількість літаків в підрозділі). Запорозький авіазагін відзначався добре підготовленим і дисциплінованим особовим складом, а також налагодженою системою бойової підготовки. Командував цим підрозділом з березня 1918 р. М. Баранів.

В цей же період була розроблена і затверджена загальна організаційна структура Військово-Повітряного Флоту УНР. В її основу був покладений територіальний принцип організації. Передбачалось створення трьох військово-повітряних районів з центрами в Києві, Харкові та Одесі. В цих містах розташовувались три авіапарки, що повинні були обслуговувати вісім корпусних авіаційних дивізіонів (в складі Волинського, Подільського, Одеського, Київського, Чернігівського, Полтавського, Харківського та Катеринославського армійських корпусів). Кожен авіадивізіон складався управління і чотирьох авіаційних загонів: двох гарматних (артилерійських), одного розвідувального та одного винищувального. Ескадру повітряних кораблів передбачалось зберегти як резерв бомбардувальної авіації Генерального Штабу. Авіація доповнювалась двома повітроплавними районами з центрами в Києві та Миколаєві, де розташовувались повітроплавні парки, а також чотирма навчально-кадровими повітроплавними дивізіонами: Чернігово-Волинським, Одесько-Подільським, Києво-Полтавським та Харківсько-Катеринославським.

Олександр Жуковський (22.ХІ.1884–1925?) [21] Підполковник Армії УНР, військовий міністр УНР. З 12.ІХ.1916 р. — підполковник, командир батальйону та помічник командира полку. Нагороджений Георгіївською зброєю. На 11-му Всеукраїнському військовому з'їзді був обраний членом Українського Генерального Військового Комітету, завідував агітаційно-просвітнім та організаційним відділом УГВК. З кінця липня 1917 р. — представник УГВК при Генеральному штабі у Петрограді. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, був помічником українського генерального військового секретаря С. Петлюри. Брав безпосередню участь у січневих боях проти більшовиків у Києві. З 12.11.1918 р. (фактично — з 09.11.1918 р.) — військовий міністр Центральної Ради. 28.IV.1918 р. був заарештований та ув'язнений німцями у справі банкіра Доброго. З 15.ХІІ.1918 р. — начальник Окремого корпусу кордонної охорони УНР. З березня 1919 р. — посол та військовий аташе УНР у Чехо-Словаччині та голова всіх посольств УНР за кордоном. 3 16.111.1920 р. — ревізор українських дипломатичних місій за кордоном.

Органи центрального управління військово-повітряними силами мали бути представлені Управлінням інспектора повітряного флоту в складі Генштабу. Це управління поділялось на два відділи — повітроплавний та авіаційний, очолювані відповідними інспекторами. Для розв'язання питань матеріально-технічного забезпечення передбачалось створення авіаційного відділу в складі апарату начальника інженерного постачання, підпорядкованого Головному начальнику постачання.

Ухвалення стрункої організаційної структури військово-повітряних сил, безперечно, позитивним. Проте до моменту гетьманського перевороту втілити цю структуру в життя не вдалось.

По-різному можна оцінювати гетьманування Павла Скоропадського, та беззаперечним є те, що в цей час уряд робив усе можливе для побудови боєздатних Збройних сил. Низка чинників, як внутрішніх, так і зовнішніх, перешкодили реалізувати цей намір, проте досягнуто було досить багато. Перш за все, був наведений лад у системі управління та організаційних структурах, між іншим й військової авіації. На дійсну службу у військово-повітряні сили Української Держави повернулось понад 200 старшин-льотчиків та інших фахівців, що за часів Центральної Ради були звільнені або самі залишили службу. Саме ці професіонали-авіатори займались створенням нових структур української військової авіації.