Юрко Тютюнник - З поляками проти Вкраїни

З Рівенською кумпанією отаманів було тяжче управитися ніж із Голубом. Вони міцно засіли там. Ходатаєм їхнім перед Петлюрою був Григорович-Барський. А той умів написати! Читаючи „посланія" тих отаманів, дивуєшся — як може людина так щиро, так чистосердечно брехати; можливо, що, брешучи цілий свій вік, вони вважали брехнею те, що звичайна людина уважає за правду. А збоку художнього ті „посланія" теж заслуговують уваги. Висновки у всіх однакові: „Хай живе Україна тільки на чолі з тобою, пане головний отамане Петлюро!" і… давай гроші!

Григорович — Барський — старий приятель Петлюри, і Петлюра йому довіряв. Був він таки добрий пройдисвіт і видурював у всіх, що можна.

Я вимагав у Петлюри, щоби зо всіми отаманами і взагалі повстанцями він зносився виключно через П — П. Штаб, який так таки і залишився сепаратною установою, що підлягала безпосередньо Петлюрі. Як звичайно, Петлюра пручався. Мені повелося з'єднати по цьому питанню проти Петлюри майже всю тарнівську еміграцію і навіть де — яких Петлюриних міністрів. Тоді Петлюра формально погодився зі мною. За якийсь тиждень коридори „Бристоля" було увільнено від „повстанців", які розійшлися, хто куди, посилаючи на мою голову всіх мешканців пекла.

Рівенська кумпанія, до певної міри сама засипалася. „Пілсудчики", допомагаючи отаманам, використували їх і для дешевого здобуття ріжних документів розвідочного характеру. та розвідочними матеріялами цікавилися не одні поляки. Французи платили за документи франками. А польська марка раз-у-раз чемно хилилася перед франком. Сталося таке і на цей раз. Отаманам подобалися франки і вони почали возити частину „продукції своєї праці" французам. Це виявилося і „пілсудчики" зірвали зносини з отаманами, хоч і не надовго. Останні мусіли роспорошитися.

Бесарабенко та Григорович — Барський помимо всього все-ж роздобули у Петлюри мандати на „звільнення України". Зроблено це було цілком таємно від П.-П. Штабу. Та і яка тут роля будь-якого штабу, коли „головний отаман — батько „пестить, милує, або карає своїх дітей маленьких „батичків-отаманчиків". То-ж ціла стихія, так би своєрідна ідилія. Хіба-ж можна вкласти стихію в якусь там систему? — Лихо тільки в тому, що була зовсім не стихія, а отамансько — провокаторська злочинна компанія, яка мала і свою власну систему і свої методи для руйнації всього здорового, що намагалося вип'ястись із тої трясовине, в яку запровадив Петлюра тисячі емігрантів.

Були ще отамани иншого типу, так наприклад Волинець, який рішив провадити політику на власну руку і заснував „організаційний штаб Всеукраїнського Національного Союзу" з програмою об'єднати все населення без ріжниці партій, поглядів та соціяльного положення. До того союзу входило з десяток пройдисвітів. Волинець безпосередньо підписав умову про співділання з Борисом Савінковим. Був ще Тимченко, якого я вже згадував — познайомив мене з „партіотами". Тимченко мав контакт із монархістами, давав, розумієтся, за гроші, ріжні інформації Польському генштабові і окремо французам.

Окремо від решта отаманів перебував на Волині Яворський (Карий). Він одержав наказа від П.-П. Штабу вирушити на Україну і виконав його. Карий одержав зброю у Рівенських „пілсудчиків" і з невеличким загоном продерся на Київщину.

До П.-П. Штабу для звязку було надіслано від польського генштабу поручника Глязера. Він привіз військові „документі подорожи". Ті документи з вимоги П.-П. Штабу видавалося людям, що їхали на Україну. Документи мали силу тільки до Львова. У Львові люди одержували нові документи і гроші для проїзду на Україну. Взагалі справа руху по залізницях до кордону і перехід через кордон було добре поставлено. При потребі, відбуваючим на Україну видавано зброю, гранати то-що. Все видавалося у Львові зі штабу шостої польської армії. Швидко Глязер почав запроваджувати свою політику в Тарнові. Після де-кількох натяків він нахабніше заговорив зо мною про ріжні внутрішні недоладності Петлюриної держави.

— Знаєте що, — каже мені раз Глязер — ми рішили зробити так, що цілу військову справу передати вам, а Петлюра собі залишаєтся головою директорії…

Була то звичайнісінька провокація.

— Хто саме отой „ми"? — питаю.

Глязер мовчить.

— Ви, поручник Гляаер, „решили", чи може чоловіка з двадцять отаких поручників?..

Так і не відповів мені Глязер. Але „пілсудчики" народ не гордий — Глязер залишився і надалі звязковим при П.-П. Штабові.

Об'єктивні умови сприяли мені що до знищення отаманії. Петлюра взагалі ніколи не витримує фронтальної атаки на нього. Поставивши перед ним питання руба, можна сподіватися, що він формально раз-у-раз погодиться. Але ніколи не треба забувати, що Петлюра намагатиметься неприємну йому справу провалити, атакуючи її з тилу або тихо підкопуючи. Так він погодився і на моє призначення, не маючи иншого виходу. Він і сам хотів, щоб на Україні повстали. Ще й як хотів! Та не хотів знати ніяких штабів, які щось би мали робити. У нього є своя власна оригінальна ідея: український народ, а на чолі того народу Петлюра — визволитель. Не хотілося йому поділяти лаври, як не уявляв він собі й України без Петлюри.