Юрко Тютюнник - З поляками проти Вкраїни

Найрозумнішим з них все-ж був Ханенко, що ніби-то зважав на факт революції, не любив згадувати про „вищу справедливість", а лише міркував, що можна реально відібрати від селян та робітників із того, що вони здобули за революції.

Решта „патріотів" робили вражіння маніяків. Розуміється, що свої наміри Ханенко маскував „державними інтересами".

Пізніше ця група „патріотів" стала осередком „союзу хліборобів України", що заснувався у Варшаві. В тому союзові переважали польські елементи. Вони таки справді малі добрі звязки з польськими державниками, бо коли треба було дістати візу на в'їзд до Польщі, або виїзду, чи полагодить якусь иншу справу, то через „хліборобів" це можна було швидче зробити, ніж з наказу самого Пілсудського [6] В осени 1921 р. в Відні почала виходити газета „Україна — Ukraine" українською й французькою мовою. Ця газета лаяла більшовиків, Петлюру, Скоропадського, директорію — всіх. Де-яким емігрантським органам повелося дізнатися, що таємнича газета виходить на гроші польського генштабу, а редактором — видавцем її — є отой самий Хорват, голова „Союзу українських хліборобів римо-католиків". Опікшися на Тютюнику, Хорват переїхав до Відня, де за допомогою отамана Струка будував нову форму „польсько-української концепції" під французькою вивіскою. М.Л. .

Врешті і „хлібороби" обіцяли мені всяке співчуття зі свого боку. Я не вірив у щирість їхніх обіцянок, бо коли — б узяти всерйоз їхні запевнення, то мені ще тоді нічого не залишалося-б робити, опріч негайного виїзду в Радянські Держави для віддачи себе в роспорядження хоч би й не української, але Революційної влади.

Повів ще нас Зелінський до гостинниці „Брюль". Там садів Борис Савінков зі своїм штабом. Але-ж то таки дійсний ворог України! Як звичайно у таких випадках, він дуже гарно говорив та не договорював. Всі питання принціпового характеру на його думку повинні вирішитися не то в установчих зборах, не то в „свободно — избранных советах". Він мріяв про „третю Росію", що має простягтися від Карелії до Кабула, від Дунаю до Камчатки. Борису Савінкову допомагав його брат Віктор — гуляка хлопець. Там же крутився капітан Ресселевич та инші.

Савінков певно мав досить сердечні відносини з польським генштабом, тому що при нас разів кілька звонили туди по телефону. Мали силу мап з польського генштабу. Борис Савінков цікавився більше всього контактом всіх протибільшовицьких сил.

Я поставив питання про територіяльне розмежування сфер діятельности. Борис Савінков усякими способами намагався поминути це „несвоєчасне і дражливе" питання, та, нарешті, принціпово погодився на мою пропозицію, яка зводилася до того, що на Україні робимо лише ми — П.-П. Штаб… Розійшлися, запевняючи один одного у великій приязні.

Навантажившись усякими запевненнями про співчуття та допомогу, я вирушив до Тарнова. А по дорозі трапилася знову маленька оказія, що характеризує тодішні настрої деяких вищих офіцерів польської армії. Сиджу я собі в переділі першої класи. Згодом до переділу вступав польський генерал і, зиркнувши у мій бік, сідає коло вікна. Сидимо і мовчимо. Приходить кондуктор повірять білети. Подав генерал військовий документ подорожи. Такий же документ подаю і я. Генерал звертав увагу на мій документ. А тут неначе навмисне кондуктор тикав йому мого документа. На Документі помічено і „начальна команда військ польських". Певно генерал рішив, що мав справу з не аби-якою персоною, хоч я і вдягнутий був у цівільний костюм.

— Генерал-підпоручник, — рекомендується.

— Генрал-майор Полозов, — відповідаю російською мовою.

Генерал також починає по-російські:

— Дозвольте узнати, пан є росіянином?

— Так, росіянином з арміі ген. Перемикіна.

Починається балачка. В результаті виявляється, що бодай не старі знайомі — обидва служили у першому сибірському корпусові. Згадуємо бої проти німців. Далі заговорили на політичні теми.

Я вилаяв Савінкова (всі з армії Перемикіна лаяли Савінкова). Генерал спочатку обережно, а потім сміліще почав нарікати на Пілсудського. Тяжко зітхнувши, він усе-ж та згадав за „мінувшее жітьйо". Відносний між нами ставали ніби і зовсім дружними.

Раптом на одній зі станцій входить до нашого переділу польський полковник. Привітавшись з генералом, він глянув на мене і:

— Пане генерале! Вибачайте! Не пізнав я вас у цівільнім.

А потім звертаючись до польського генерала каже;

— Пан генерал не знає? То є… і називає моє ім’я і прізвище.