Юрій Терещенко: Український патріот з династії Габсбургів

Прихильність ерцгерцога до України, його демократизм у поводженні з простими вояками викликали незадоволення багатьох офіцерів і насамперед поляків, які прозвали Вільгельма «червоним князем».

У складному переплетінні українсько-польських відносин, які склались у Галичині, Вільгельм несподівано для свого оточення виявив себе послідовним і палким прихильником українського національного відродження. Ад’ютант ерцгерцога Е. Ляришенко зазначає, що «полковник Вишиваний проявив себе активним оборонцем української справи вже з 1912 р. Але тому, що старий цісар був цілком в руках польського клубу, то вся справа скінчилась тим, що Вел. Князя було відкинуто геть» 7 7 7. Ляришенко Е. Відкритий лист до Пана Рау, керовника «Deutsche Nachrichten» // Воля (Відень). — 1921. — Ч. 6–8. — С. 264. . «Українофільство» В. Габсбурга не могло не викликати певного тертя між ерцгерцогом і більшістю представників правлячої династії, які дотримувались виразної пропольської орієнтації. Тон задавав імператор Франц-Йосиф І, який сподівався здійснити одвічну мрію Габсбургів і приєднати до імперії всю Польщу, до чого його активно підштовхували польські політики. У цій політичній лінії українським домаганням поділу Галичини на польську й українську частини не залишалось місця.

Саме українська орієнтація ерцгерцога Вільгельма й визначала його оцінку і ставлення до окремих членів сім’ї Габсбургів, що знайшло відображення в його споминах. У 1916 р. ерцгерцог був на аудієнції у Франца-Йосифа І у справі одного з своїх українських приятелів. Імператор відмовив йому у проханні. Відтоді В. Габсбург більше не зустрічався з австрійським монархом. Ерцгерцог зазначав, що Франц-Йосиф І «вороже був настроєний до українців», і тому уникав контактів з ним. Наступника Франца-Йосифа І на престолі Карла І В. Габсбург характеризує як людину «слабої волі». Хоча він і був «добре поінформований про українську справу», однак так і не наважився на рішучі кроки для її розв’язання. «Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив це президентові міністрів Зайдлерові, — зауважував ерцгерцог Вільгельм. — Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави перед криком поляків в парламенті і краї» (док. 1).

Натомість цілком протилежною є оцінка В. Габсбургом престоло-наслідника Франца-Фердинанда як «розумного і енергійного» діяча, прихильного до українців, з намірами «відбудови великої Української Держави» ( док.1).

Публічну демонстрацію симпатій до українців виявляв ще один представник династії, син імператора Франца-Йосифа ерцгерцог Рудольф. Як свідчить Є. Олесницький, під час подорожі по Галичині у 1887 р. ерцгерцог на кожному кроці і при будь-якій нагоді, навіть тоді, коли перебував тільки в польському оточенні, зазначав, що у краї є два народи: український і польський 8 8 8. Олесницький Є. Сторінки з мого життя. — Львів. — 1935. — 4.1. — С. 207. .

Симпатії до українців, що їх висловлювали представники правлячої династії, демонстрація ними намірів щодо вирішення української проблеми супроводжувались пожвавленням українських консервативних кіл у Галичині, які наприкінці ХІХ-початку XX ст. претендували на самостійну політичну роль. Прикметним у зв’язку з цим було заснування Католицького Руського Народного Союзу, перейменованого у 1911 р. у Християнсько-суспільну партію — першу структуровану політичну організацію галицьких консерваторів. Водночас чимало консервативно налаштованих діячів перебувало в середовищі галицьких націонал-демократів і греко-католицького духовенства, які пов’язували політичні перспективи Галичини з правлячою династією. Активізація шляхетсько-аристократичних верств насамперед у Галичині, — а також у Великій Україні, поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав зародження новітнього українського монархічного руху. Неабияку роль в цьому відіграла політична й теоретична діяльність В. Липинського. У своїй праці «Szlachta na Ukrainie», опублікованій у 1909 р., він констатує позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів» 9 9 9. Lipinski W. Szlachta na Ukrainie. Udzial jej w zyciu narodu ukrainskiego na de jego dziejow. — Krakow. — 1909. — S. 85. .