Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Унтер-офицерский вопрос стоит значительно хуже, главным образом ввиду плохой материальной обеспеченности и более заманчивых условий службы в других ведомствах, куда многие охотно переходят. В общем в полках инструкторов имеется от 18–25 %, за исключением У корпуса, где их всего лишь 8—10 % и полков 12 дивизии, где их около 4 %. В V корпусе решено тяжесть обучения первого призыва возложить главным образом на офицеров. <���…>

Казаков 5—10 %. <���…> Недостаток казаков объясняется главным образом малым образом содержания (90 рублей)» {175} 175 174. ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 61, 61-зв. .

Підсумовуючи всі наведені факта, можна зробити висновок, що у складі Української армії влітку — на початку осені 1918 р, включаючи Військове міністерство, Генеральний штаб, Головний штаб, галузеві військові управління, кадри 8 корпусів і 4 1/2 кінних дивізій, Сердюцьку, Запорізьку та 1-шу Козацько-Стрілецьку (Сірожупанну) дивізії, нараховувалося 4 500 — 5 000 генералів, штабі обер-старшин.

Після того, як у жовтні 1918 року на території Української Держави почалася мобілізація старшин військового часу, чисельність кадрової армії дещо збільшилася. Не рахуючи управлінь Військового міністерства та інших центральних військових установ, Окремої Запорізької та 1-ї козацько-стрілецької дивізій, у кадрах армії П. П. Скоропадського за станом на 1.11.1918 нараховувалось 5194 старшини, 904 урядовці, 3414 підстаршин та 13979 козаків {176} 176 175. Тинченко Я. Українські збройні сили, березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії, — Київ, 2009. — С. 401. .

Перша світова війна добігала кінця. Вже у вересні 1918 р. ситуація складалася не на користь Німеччини та Австро-Угорщини. Поразка цих двох країн означала кінець окупації України, а разом з нею — автоматичне припинення влади П. П. Скоропадського. Гетьман почав шукати шляхи до порятунку і бачив їх два — або обпертись на національно-свідомі сили країни, або шукати підтримку в пробілогвардійськи налаштованого генералітету та офіцерства, якого в Україні зібралося дуже багато, за оцінками деяких дослідників, — близько 100 тис. Серед останніх більшість вважала службу в українській армії нижчою своєї гідності, проте їхати до Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна з різних, переважно особисто-шкурницьких мотивів, теж відмовлялася.

Спочатку Скоропадський вдався до спроби формування українських національно-патріотичних частин на зразок Запорізької дивізії. 23 серпня 1918 р. від видав наказ про відтворення 1-го полку Січових Стрільців, розформованого німцями під час Гетьманського перевороту 30 квітня 1918 р. Тепер ця частина мала називатись Окремим загоном Січових Стрільців та дислокуватись у Білій Церкві. У ній налічувалося 30 старшин і трохи більше 1000 стрільців — винятково з колишніх вояків-українців австро-угорської армії {177} 177 176. Золоті ворота. Історія Січових Стрільців, 1917–1919. — Київ, 1992. — С. 106. . Другою частиною, створеною на зразок запорожців, був Окремий Чорноморський кіш. Його формування розпочалося у вересні 1918 р. у Бердичеві. До коша увійшли З піші курені, гарматний дивізіон, кінний дивізіон, інженерна та комендантська сотні. У середині листопада 1918 р. до нього належали 85 старшин, 137 підстаршин, 1 380 козаків та 115 коней {178} 178 177. Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш // За Державність. — Варшава, 1938. — № 8. — С. 99–100. .

Звичайно, 2,5 тис. вояків Окремого загону Січових Стрільців та Окремого Чорноморського коша не могли врятувати Скоропадського від близької втрати влади, тож йому довелося шукати підтримки у тих десятків тисяч пробілогвардійськи налаштованих офіцерів.

Ніхто не примушував їх іти до Української армії. Вони мали можливість зареєструватись у будь-якому білогвардійському бюро або на спеціально створеній у Києві Офіцерській біржі праці, щоб задарма отримувати гроші. Періодично білогвардійські бюро починали шукати зареєстрованого офіцера, щоб відправити його на більшовицький фронт, але той змінював домашню адресу і ставав на облік в іншому бюро. Зв’язку між такими установами майже не існувало, адже в Україні було відкрито вербункові пункти чотирьох конкуруючих білогвардійських армій: Добровольчої генерала А. І. Денікіна; Північної генерала графа Ф. А. Келлера, яка формувалася в районі Пскова; Південної монархічної, що створювалася у Воронізькій губернії на гроші німців; Астраханської, яка діяла під егідою отамана астраханського козацького війська полковника князя Тундутова. Усі бюро видавали гроші наперед за два місяці, отож, якщо по черзі навідуватися до них, можна було безтурботно жити в Україні щонайменше протягом 8 місяців, що й робили чимало офіцерів. Гетьман шукав допомоги саме серед цього контингенту.