Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Особовий склад 1-ї Запорізької залізничної сотні Армії УНР, 21.05.1921 (фото із зібрання Національного історичного музею України )

Маса генералів та полковників, призначених до армії з благословення гетьмана П. П. Скоропадського, лише шкодила українській справі та щиро вважала, що Україна — тимчасове явище, перехідний етап до відродження Єдиної і Неподільної.

Значна частина нових «фахівців» уже 1919 р. опинилася в Білій армії. Їхні настрої досить яскраво описав один із білогвардійських офіцерів, який у серпні 1918 р. зустрічався в Києві зі своїм однополчанином, ротмістром Рубцовим, що служив в Українській армії:

«Рубцов зустрів свого однополчанина на порозі будинку, але далі не запросив — не знаю, з яких міркувань. А на пропозицію приєднатися до нас (на чолі з полк. Папчинським) на предмет формування нашого полку <���у складі Добровольчої армії> він відповів, що залишиться в Українській Армії, щоби потім “воліть” під Царя Московського» {165} 165 164. Марков В. Письмо в редакцию // Первопоходник, Лос-Анджелес, 1972. — № 9. — С. 49. .

П. П. Скоропадський, звільнивши з армії багатьох молодших старшин, на їх місце набирав проросійськи налаштованих «фахівців» — генералів і полковників та почав «чистку» суто українських військових установ і полків. З армії були звільнені: 1-й помічник військового міністра генерал Олександр Греків, начальники Київського, Полтавського та Херсонського корпусів генерали Ілько Мартинюк, Олександр Осецький, Федір Колодій: всі — висококваліфіковані фахівці, георгіївські кавалери, бездоганно віддані українській справі воєначальники. Проте на своїй посаді залишився начальник Генерального штабу підполковник Олександр Сливинський. Як пізніше виявилося — він знайшов спільну мову зі Скоропадським на ґрунті побудови Української армії як етапу до відновлення збройних сил Росії.

Замість Жуковського, Грекова, Мартинюка, Осецького, Колодія та інших П. П. Скоропадський призначав військових, далеких від українського руху, хоч більшість із них і були українцями за національністю. Військовим міністром став генеральний бунчужний Олександр Францевич Рагоза — генерал від інфантерії російської армії, колишній командувач 4-ю армією на Румунському фронті. Щоправда, за майже шість місяців перебування на посаді він фактично ні на крок не зрушив справи подальшого творення армії.

Так само важкою була ситуація по штабах з’єднань і частин. Відомий український діяч, корпусний лікар 4-го Київського корпусу Мартирій Галин згадував:

«Командир той же (в даному разі мемуарист помиляється: на той час начальником корпусу був генерал Волховський. — Я. Т.), але пихатий начальник штабу зник, на його місці генштабу генерал-майор Н-енко-Н-енко (подвійне українське прізвище), по українському навмисне не хоче розмовляти (це був генерал Панченко-Криворотенко. — Я. Т.), не визнаючи українську мову за мову, хоч в той же час підкреслює, що він походить з кубанських козаків. Але штаб вже збільшився. Ось начальник артилерії корпусу, що силкується зрозуміти, що йому говорять по українському, ось ще кілька старшин, що теж зле розуміють по українському» {166} 166 165. Галин М. Спостереження й вражіння військового лікаря з часів великої війни й революції (1914–1918 роки) // За Державність. — Варшава, 1937. — Ч. 7. — С. 195. .

В іншому місці своїх спогадів Мартирій Галин докладно описав «трансформацію» свідомості та ставлення до української справи генералів і полковників, із якими він служив напередодні та під час Першої світової війни, а потім зіткнувся у 1918 р. — уже в Українській армії:

«Тут уже почала виявлятися люта нестриманість штабових генералів і полковників (йдеться про весну 1917 р. — Я. Т.). Частенько доходило до образ і докорів під адресою всіх українців (а значить і мене) у зраді і т. п. І ця лють пінилася на устах не тільки в москалів (бо це зрозуміло), але й у наших же “общеросов”. Тільки командири корпусів, з яких на той час один був німець, а по ньому українець (генерал Слюсаревський) спокійно, ба навіть не втручаючись у наші сперечання, сприятливо вислухували мої докази, що в формуванні українських полків нічого страшного й небезпечного, а тим більше загрозливого не може бути, чого найліпшим доказом є австро-угорська армія, до складу якої входять національні угорські й чеські полки, польські й українські легіони, і, як бачимо, вони до цього часу бються проти нас, так як і німецькі, захищаючи свою спільну батьківщину.