Ярослав Тинченко - Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Із боями, у пішому ладі, школа пробилася до м. Олевська, де була завантажена у потяги та 27 квітня прибула до Сарн, а звідти — до Рівного, де з’єдналася зі своєю адміністративною частиною? {344} 344 343. Бойова діяльність школи у березні-квітні 1919 р. більш докладно описана у таких джерелах: Петрів В. Житомирська юнацька школа // Літопис Червоної Калини. — Львів, 1936. — Ч. 10. — С. 15; Ч. 11. — С. 14–17; 1937. — Ч. 1. — С. 19–21; Ч. 3. -С. 14–17; Ч. 6. — С. 17–18; Винник І. Бої Житомирської пішої юнацької школи // За Державність. — Варшава, 1939. — Ч. 9. — С. 164–170. .

У Рівному школа розмістилася в приміщеннях жіночої гімназії, де повернулася до навчання, але за кілька днів мусила виступити на фронт під м. Клевань. Після Луцької та Рівненської катастроф, що сталися у другій половині травня 1919 р., школа відступила до Дубна, потім — до Крем’янця, далі — до м. Ланівці. Тут 2 червня 1919 р. начальник школи полковник В. М. Петрів був призначений начальником Волинської групи Дієвої армії УНР, а школу очолив колишній інспектор класів П. А. Вержбицький, який, на відміну від Петрова, не користувався особливими симпатіями в юнаків.

Володимир Сосюра, фото 1921 р., вперше опубліковане в збірнику поезій «Червона Зима»

За станом на 9 червня 1919 у складі школи було 36 старшин, 273 юнаки та козаки, 300 багнетів, 12 шабель, 19 коней і 11 кулеметів {345} 345 344. ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 6. — Спр. 3. — С. 2. .

6 липня 1919 р. школа прибула до Смотрича, де припинила єврейський погром. 25 кіннотників з 7-го кінного Чортомлицького полку Дієвої армії УНР, що брали участь у погромі, були розстріляні. Як згадував очевидець, «євреї цілували руки юнакам» {346} 346 345. Сосюра В. Третя рота. — Київ, 1997. — С. 174; Винник І. Бої Житомирської пішої юнацької школи // За Державність. — Варшава, 1939. — Ч. 9. — С. 169. .

Протягом червня-липня 1919 р. школа активно виступала проти червоних. Наприкінці липня 1919 р. Її було відправлено до Кам’янця-Подільського, де юнаки продовжили військову науку в приміщені духовної семінарії. Після цього аж до листопада 1919 р. школу на фронт не висилали.

Точної чисельності юнаків у школі на момент її прибуття до Кам’янця невідомо, але, непевно, їх було не більше 350, враховуючи втрати під час боїв у березні-липні 1919 р. і нові поповнення: під час відходу з Житомира до школи приєдналося півсотні хлопців із числа чеських колоністів Волині, а в Рівному — окрема наукова кулеметна сотня та добровольці — місцеві гімназисти й семінаристи.

У липні-серпні 1919 р. проводився прийом на молодший курс школи. Юнаками ставали випускники місцевих подільських гімназій і семінарій, а також молоді вояки, що мали закінчену середню освіту. Крім того, у вересні 1919 р. з табору Ланцут у Польщі до школи прибули колишні юнаки інженерної, гарматної та Чугуївської шкіл, 16.05.1919 полонені поляками в Луцьку. Уже в середині вересня 1919 р. у школі навчалося близько 800 юнаків, які організаційно поділялися на 4 піші, 2 кінні, 1 кулеметну сотні й гарматний та інженерний відділи.

Серед новоприбулих юнаків були й два у майбутньому яскраві представники української радянської літератури: бунчужний 3-го Гайдамацького полку Володимир Сосюра та доброволець Борис Антоненко-Давидович. Обидва залишили докладні спогади про своє перебування у школі. Борис Антоненко-Давидович написав більш відверто, бо не сподівався на публікацію, а мемуари Володимира Сосюри, що мають назву «Третя рота», були опубліковані ще за радянських часів.

Борис Антоненко-Давидович перебував у школі, в пішому відділі, близько двох тижнів, — коли у липні 1919 року вона розміщувалася у Смотричі. Потім, не маючи потягу до військової справи, він пішки дістався до Кам’янця-Подільського, де вступив на службу в державну інспектуру. У його спогадах знаходимо лише кілька яскравих штрихів про побут у школі:

«Контингент школи складався переважно з юнаків-житомирців, але, крім них, було чимало приблудних юнаків з інших, розбитих у боях, шкіл і таких випадкових елементів, як я. Загалом же склад юнаків щодо загального розвитку й рівня попередньої освіти був досить строкатий. У якійсь сотні піхотного відділу вчився тут і майбутній видатний поет Володимир Сосюра, якого я тоді ще не знав; впадав у очі й дебелий юнак-чех, котрий погано говорив по-українському, зате досконало знав мотив і слова латинською мовою якогось сатиричного хоралу з порнографічним підтекстом, якого навчив співати юнаків своєї сотні в хвилини дозвілля; вирізнялись із загальної маси юнацтва колишній студент Київського українського університету симпатичний Величківський і замріяний, ніжний як дівчина житомирець Яблонський. Ці два одразу зблизились зі мною, намагаючись усяко допомогти мені перший час у побутових справах, коли в мене не було ні своєї ложки, ні казанка, ні шинелі. Вони поклали мене на ніч і спати між собою на сіні в клуні, бо вся школа містилась по селянських хатах. У клуні відбувались і лекції без усяких наочних приладь, хоч як важко було обійтись без грифельної дошки під час вивчення траєкторії або фортифікації. Взагалі школа мала перейти до Кам’янця на постійне стале мешкання, а поки що в Смотричі два євреї-кравці невтомно шили для юнаків нову уніформу. Вона складалася із френча з відкотним коміром, на якому були сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкетки англійського зразка з синьою околичкою.