Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

На територію Абхазії ми потрапили через Ходжальський перевал, висота самої гори Ходжалі 3313 метрів. Дорогу для автотранспорту тут було прокладено ще під час будівництва високовольтної ЛЕП. Потім про цей шлях благополучно забули - зручніше було користуватися дорогою, що вела від моря межигір’ям уздовж річки Кодорі. У ході бойових дій 1993 року навколо Ткварчелі, в тилу грузинських військ, утворився абхазький анклав. До весни в них закінчилися харчі й боєприпаси, доводилося рубати цвяхи та споряджати ними набої. У відповідь на всі мої наполегливі пропозиції ліквідувати анклав у Ткварчелі занадто розумний командир грузинської бригади, що діяла на цьому напрямі, лише відмахувався:

- А, людей із-за ніх гробіть. Самі подохнуть.

Проте влітку в районі Очамчирі з трьох десантних кораблів було висаджено десант кількістю до 600 морських піхотинців. Десантники пройшли до Ткварчелі, доставивши туди продовольство, медикаменти, боєприпаси. Пізніше їх, розділених на менші групи, повинні були зняти з плато гвинтокрилами. У цій другій фазі операції грузини зуміли організувати протидію й знищити більше половини десанту. У цій операції брали активну участь і ми.

Деякі обставини цієї історії вже тоді для мене набирали цілком легендарного вигляду - чорна форма, «підствольник» у кожного десантника, з яких вони стріляли так густо, як ми з автоматів. Зараз, багато років по тому, в справжності цієї історії ніхто не сумнівається. Розкрились навіть нові подробиці: з трьох десантно-висадкових засобів грузинській артилерії один вдалося потопити, а інший відігнати вогнем.

Та хай там як, але в час падіння Сухумі й поголовної втечі значна частина грузинських військ та мирного населення не встигла прорватись уздовж моря в напрямі Очамчирі - Гала й, будучи відрізана, мусила прямувати вздовж річки Кодорі в Сванетію.

Раніше мої знання про сванів обмежувалися фільмом Говорухіна «Вертикаль», де останні зображалися шляхетними тубільцями, гірським різновидом куперівських делаварів.

Виявилося, що Сванетій три: гірська, грузинська, абхазька. Нічого поганого не можу сказати про жителів грузинської Сванетії. У Ханші (грузинська Сванетія) вже після рейду нам з міркувань конспірації, заборонили виходити з розташування частини в містечко у форменому одязі з українськими відзнаками. Природно, наказ ігнорувався. У ятці ми купили пляшку горілки й сіли під дерево. Підійшли свани. «Українці, так?» Наші запевнення, що ми турецькі сарбази, вони сприйняли з іронічною посмішкою. Український тризуб більше відомий сванам, ніж росіянам. Один навіть заявив: «Я сам служив в Україні. Чудова країна, чудовий народ». Він навіть спробував щось заспівати українською.

- Українці, мегобари (брати), чого ви тут сидите, йдіть до нашого столу. Що ви п’єте цю магазинну гидоту? Зараз Звіад принесе нашу домашню чачу.

Просиділи разом до вечора. Від багатьох частувань довелось відмовлятися. Бо відчувалося, що живуть бідно, від щирого серця діляться останнім. Країна з тисячолітніми традиціями, поняттями честі, особливо притаманними гірським народам.

Українсько-грузинська дружба рясно скроплена кров’ю двох братніх народів. Під час національно-визвольної війни 1917 - 1923 років в армії УНР служило багато грузинів. Не можу не згадати про одного із них - славної пам’яті генерал-хорунжого Натієшвілі, відомого в Україні як генерал Матіїв. До серпня 1918 року він був командувачем Запорізької бригади й окремої запорізької дивізії, відзначився в боях із московсько-більшовицькими ордами під Полтавою й Ромоданом. Просуваючись із групою полковника Болбочана в напрямі на Крим, генерал Натіїв звільнив Крим від більшовицьких банд, подавши руку Чорноморському флоту. Комендант Запорозького корпусу генерал Натіїв був одним із найвидатніших отаманів свого часу. Генерал Натіашвілі, грузин з роду, як син поневоленої нації, служив своїй новій батьківщині бездоганно. Кришталево чесний та хоробрий старшина, він був дуже шанований і улюблений начальник. Не мав у собі хворобливого честолюбства та як слід оцінював заслуги своїх ближчих співробітників і підлеглих. Особисто надзвичайно хоробрий, сам керував боєм і завжди перебував у найнебезпечніших місцях. Тим і здобув собі величезну популярність у корпусі.

У 1919 році перебрався в Грузію, де створив та очолив Закавказький добровольчий кіш. Під час боїв із червоною навалою потрапив у полон, і його розстріляли більшовики.