Валерій Бобрович - Щоденник сотника Устима

Звільнення пройшло теж оригінально. З камери мене привели в кабінет до слідчого. Там сидів ще якийсь тип у цивільному, від якого аж тхнуло КГБ.

- Якщо ви зараз напишете прохання про помилування, даю слово офіцера, прямо сьогодні ви будете звільнені.

Психологічно все було розраховано чітко. Мене привели з камери, де на вікні був так званий «баян» - ґрати, через які можна було тільки визначити, день на дворі чи ніч. А тут за вікном буяла весна, в скло стукала гілка квітучого каштана. На волю захотілось, аж серце защеміло.

Але ж, подумав, прохання про помилування - це вже є визнання вини. Бо за що милувати невинного? Тому відмовився. Ну що ж, сказав слідчий, витягаючи з шухляди якийсь папір, цього варто було сподіватися. Підпишіть постанову про ваше звільнення.

Я онімів - виявляється, це була остання спроба підвести під статтю. На другий день ми всі були на свободі. Проводжали нас шість офіцерів тюремної охорони, з яких лише один розмовляв українською мовою, адигеєць за національністю, що лише шість років жив в Україні.

Нас зустрічали друзі, одразу поїхали в ресторан, навіть не змивши тюремних «пахощів». Назавтра, прокинувшись удома, з важкою головою вирішив подзвонити сокамерникові Валерію Авраменко. Дізнатись, який у нього на свободі настрій.

Слухавку підняла його жінка. Вирішив пожартувати. «Ало, це квартира Авраменків? Говорить директор Лук’янівської в’язниці. Ваш чоловік, коли звільнявся, прихопив із собою ключі від камери. Це ж неподобство! Нехай негайно поверне. Не можемо камеру закрити, арештанти по коридору вештаються. Ще чого доброго хтось скаргу напише».

У слухавці почулися крики:

- Валерко! Ти що, дурний? Поверни негайно ключі! Ти хочеш, щоб знову посадили?

Слава Богу, Валерка гумор зрозумів і мститися мені не став.

Унсовське народне прислів’я

«Піду втоплюся у річці глибокій» - цю пісеньку на відомий бравурний мотивчик у 1994 році виспівували партизани по всій Волині, незалежно від їхніх політичних переконань та національностей. Восени 1997 року трохи перефразована - «Піду втоплюся у річці Кодорі», вона стала вельми популярною серед стрільців УНСО.

Здавалося, що всі федеральні та силові структури на Північному Кавказі поінформовано про переміщення великої кількості українських громадян малими групами в загальному напрямі на Грузію.

Дискусія з правоохоронцями в поїздах далекого та місцевого сполучення протікала вельми стандартно:

- А, хохол. Куди їдеш?

- В Грузію, сестра заміж виходить.

- Запрошення є?

- Нащо мені запрошення, по телефону запросили.

- Щось багато вас тут їздить, що у всіх сестри? Гроші є? Тоді давай.

- А як же я далі поїду?

- А це мене вже не турбує. Як сюди їхав, ніжками.

Слід відзначити, що дизель-поїзд (тепловоз із обшарпаними вагонами, які вже давно відслужили своє) можуть зупинити в чистому полі між Мінводами та Хасавюртом і викинути пасажира просто в руки чеченського пастушка-підлітка з автоматом на плечі.

Більш-менш безпечно по території Північного Кавказу вдається пересуватись хіба що на таксі, довіряючи водію оплату всілякого дорожнього здирства. Вже на наступній за Мінводами станції повно приватних таксі, водії яких, грузини та осетини, за якихось 20 долярів «з вітерцем» відвезуть вас до Тбілісі. Прикордонні та митні пости, вочевидь підкуплені, пропускають їх без будь-яких формальностей, ледь обмінявшись привітаннями.

Як майбутній командир «бригади збирачів горіхів» я здуру вирішив сам пройти цим маршрутом.

«Князя в перші ряди не ставлять» - це прислів’я я згадав, на жаль, пізніше. У Києві водій, грузин, взявши в мене квиток, запросив ще 50 баксів за безпеку. Через кілька хвилин підійшов їхній старший. Подивившись уважно на мене, наказав 30 мені повернути. Після чого пригостив пивом і побажав щасливої дороги. Хитро посміхнувся й додав: «Перемоги й успіху, патівцемулі (шановний) украінулі джарі (український воїн-картлі)».

Кордон України з Російською фідерастією перетнули нормально. Українські прикордонники побажали - «хай щастить». Кордон біля Ростова виглядав більш-менш, за винятком брудних сорочок та перегару російських прикордонників. Європа закінчилася на кордоні Ставропольського краю. І на кожному посту вимагали хабарі.

Хто звинувачує українську міліцію в корупції, хай поїде в «путінський» рай, у Росію. Чи добре жити в Україні? Поїдьте в Росію. Пригадався анекдот - «Росіяни, бережіть українців, грузинів та чеченців. Бо коли вони закінчаться - ваш уряд візьметься за вас».