Олександр Удовиченко - Третя Залізна дивізія

Напередодні наступу, 31-го травня 1919 року, 2 дивізія мала наступний склад:

Піхота: 1-й полк Синьої дивізії. Командир полк. О. Вишнівський. Бойовий склад — 600 багнетів, кулеметна сотня і гармата.

1-ий Чорноморський полк. Командир полк. Є. Царенко. Бойовий склад — до 750 багнетів і кулеметна сотня.

Окремий курінь. Командир — полк. В. Ольшанський. Бойовий склад — до 350 багнетів.

Разом: до 1700 багнетів і 30 кулеметів.

Гарматна бриґада. Командир — полк. Г. Чижевський. Дві легких батареї — 8 гармат. 1 тяжка батарея — 4 гавбиці. Кінногірський дивізіон. Командир — полк. Алмазов (пізніше відійшов до свого Запорізького корпусу).

Дивізійна кіннота: не було зовсім …

Технічні частини: При кожному полку й кожній бриґаді були свої відділи зв’язку, що мали від 2 до 3 телеф. Апаратів і невелику кількість (від 2 до 3 кілом.) дроту. Штаб Загону мав 3 телеф. апарати, 3 кілом. дроту й 5 козаків до обслуги. Незалежно від цього, при штабі була невеличка автоколона, що складалася з авт, що їх здобув 1-ий полк Синьої дивізії в боях із більшовиками. Ця автоколона, під керуванням хорунжого повищого полку, Костя Ліневича, чимало допомагала штабові, обслуговуючи тил дивізії підвозом набоїв і утриманням зв’язку зо штабом армії.

Штаб Загону: Був дуже обмежений. К-ир Загону, він же нач. штабу та 3 штабових старшин. Відділу постачання Загону окремо не існувало: його ролю добре виконував начальник постачання 1-го полку Синьої дивізії, сотник В. Силенко.

Отже загальний стан Загону складався з біля 2 000 старшин і козаків, 30–35 кулеметів і 13 гармат, крім тимчасово приділеного дивізіону гірських гармат.

Водночас із підготовою до наступу в районі розташування Загону, провадилася бойова розвідка позицій ворога. Особливу увагу звернено на таємну розвідку. Чисельні наші замасковані розвідачі й розвідачки побували не тільки в Кам'янці Подільському, але й пробирались аж до Дніпра. Їм ставали в пригоді наші селяни, повстанці та втікачі. З повстанців того часу треба згадати «отамана» Точило-Гурського. Якийсь час він зо своїм відділом, що складався з 200 повстанців піших і 30 на конях, ставав нам у пригоді, але пізніше захорував на отаманію й зійшов зо сцени як шкідник.

За тиждень перед наступом, до місця скупчення 16-го Загону — м. Скала — прибув Головний Отаман, Симон Петлюра. Довідавшись, що частини Загону відбудовують міст через річку Збруч, що його спалено нами під час відступу, Головний Отаман виявив бажання подивитися на працю. Тому що червоні, час від часу, обстрілювали місце відбудови мосту з невеликого гаю, на східньому березі р. Збруч, Командир Загону, здавши собі справу з небезпеки, що загрожувала Головному Отаманові під час оглядин зруйнованого мосту, намагався скерувати увагу останнього на інші відтинки позицій, менше небезпечні, але без бажаних наслідків. Коли нарешті й відверте підкреслення небезпеки, що загрожувала в наслідок оглядин мосту, рівнож не помогло, нічого іншого не залишалося, як сісти в авто Головного Отамана, на його запрошення, й їхати туди, куди він хотів. Недалеко від мосту ми зупинили авто й залишили його під прикриттям косогору. Далі пішли пішки й за кілька хвилин буди вже на місці Хоч було вже після 5-ої години по полудні, сонце ще дуже пекло. Козаки постійно направляли міст; дехто з них, напів голі, борсались у воді. Закінчивши розмову зі старшиною й козаками, Головний Отаман піднявся на насип, щоб краще зорієнтуватися щодо місцевості на східньому березі Збруча. Наша група, на чолі з Головним Отаманом, уявляла собою добру ціль для ворога.

— Пане Отамане! Тут дуже небезпечно стояти — зауважив я.

— Зараз, зараз… А це що за село? А куди ця дорога веде? — питав Петлюра.

Така байдужість, або бравість, удавана чи щира, видавалася мені не на місці й дуже мене хвилювала. Я намагався приспішити зміну місця швидкими відповідями, але вже було запізно, бо сталося те, чого я так побоювався: з гаю, на східньому березі Збруча, загримали рушничні постріли по мосту й кілька куль, пролетівши безпосередньо близько від Головатого Отамана, зарились у насип… Козаки вмить позлізали з мосту; вискочили на беріг і ті, що були в воді й усі побігли до рушниць. С. Петлюра не ворушився, було видно, що його спокій був натуральним і що його постава заімпонувала вояцтву.

— Звідки це вони стріляють? — запитав він із виразним зацікавленням.

Між тим, ворожі кулі вже рясно пролітали біля нас і вбивались у землю. Одна з них рикошетом закрутилася верескливо біля самих ніг С. Петлюри й, не спричинивши шкоди, впала на землю.