Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Відповіддю на цю – вже останню – спробу направи Речі Посполитої, в якій не була зацікавлена жодна з великих сусідніх держав, [42] Наприклад, Катерина II в одному зі своїх приватних листів напередодні Великого сейму пише про це з граничною відвертістю: "Слід відкласти усі особисті наміри і короля, і його міністрів, зберігши таку конституцію, яка зараз є, бо, правду кажучи, для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала дієздатною". стала так звана Війна за другий поділ. Формально її ініціювали лідери магнатської опозиції Станіслав Щасний Потоцький, Ксаверій Браницький і Северин Жевуський (Rzewuski), котрі спершу в Петербурзі, а далі в містечку Торговиця (нині Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.) у травні 1792 р. проголосили конфедерацію, спрямовану проти нової Конституції (вже через кілька днів до конфедератів приєдналися російські війська). Наприкінці липня 1792 р. було взято Варшаву, а з серпня по січень 1793 р. проведено переговори про другий поділРечі Посполитої, згідно з яким Пруссія забирала решту Великої Польщі, а Росія – Центральну Білорусь і Правобережну Україну (без Волині).

Останнім спалахом опору стало повстання березня-листопада 1794 р., очолене польським національним героєм Тадеушем Костюшком (Tadeusz Kościuszko). Хоча формально Річ Посполита ще продовжувала існувати, дні її були лічені, тож повстанці закликали увесь народ до зброї, щоб або загинути під руїнами власного краю, або звільнити батьківську землю від насильства і ганебного ярма. 7 травня Костюшко видав знаменитий Полянецький універсал, яким селян було звільнено від підданської залежності і закликано до активних військових дій. Найактивнішу участь у війні взяли й городяни, особливо мешканці Кракова, Варшави та Вільна.

Придушенням повстання зайнялися пруська і російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні – Вільном, а 4 листопада російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу – передмістя Варшави. Як доповідав Суворов, за цей день його вояки знищили 12 тис. бунтівників , а 2 тис., рятуючись, втонули у Віслі. Місяцем раніше у битві під Мацейовіцами на підступах до Варшави був узятий у полон тяжко поранений Костюшко; за легендою, падаючи з коня (що й стало причиною полону), він вимовив сакраментальне: Finis Polonie ( Кінець Польщі ). Так насправді й сталося: 25 листопада 1795 р. король, на той час уже вивезений на почесне ув'язнення до Гродна, підписав відречення від престолу. У липні 1796 р. було погоджено, а 27 січня 1797 р. підписано остаточний текст трактату між Росією, Пруссією і Австрією про третій поділ Речі Посполитої, котрим її існування як самостійної держави припинялося. До складу Австрії відійшла вся Мала Польща зі своєю столицею Краковом і Галицька Русь зі Львовом, до Пруссії – Велика Польща й старі землі Ордену з містами Мальборк і Крулевець (нім. Кенігсберг, сучасний Калінінград), до Росії – Литва, Західна Білорусь, Волинь, Київщина, Поділля.

Так ще раз відновився кордон між двома частинами України – на цей раз російською і австрійською, який загалом збігався зі старою (ще до Люблінської унії 1569 р.) межею між її литовською та польською половинами. Новинкою в ньому став рубіж по р. Збруч, який розділив навпіл колишнє Подільське воєводство: його східні терени з Кам'янцем і Летичевом належали Росії, а західні – Австрії. Відтак у нове – XIX – століття 80 % мешканців Україні увійшли як піддані Російської імперії. Царський маніфест назвав це актом звільнення і возз'єднання (саме ці дефініції будуть підхоплені російською історіографією XIX ст., а згодом і радянськими істориками). Демагогічне лицемірство стосовно звільнення не потребує коментаря, бо цілком очевидно, що за російським "звільненням" стояв набагато жорсткіший примус людини, ніж в конституційній (нехай і розладнаній) Речі Посполитій. Складніше оцінити тезу про возз'єднання. Попри всю протизаконність цього акту, вчиненого шляхом агресії, з подавленням опору вищих станів і при апатії заморочених пропагандою низів, з'єднання польського Правобережжя та козацької України в кордонах одного державного простору вкотре поновлювало перервану нитку їхньої спільності.

До драматичних колізій життя Речі Посполитої XVIII ст. звично прикладають визначення "історія Польщі". Насправді ж її дійовими особами, а нерідко й лідерами була еліта усіх територіальних складників Польсько-Литовської держави – Польщі, Литви, Білорусі, України-Русі. Ідентифікуючи себе з польським політичним народом , вживаючи самоназви поляк і вважаючисвоєю батьківщиною Польщу в широкому сенсі, люди околиць Речі Посполитої нерідко під цим словом мали на увазі щось зовсім інше, ніж етнічні поляки – малополяни, мазури чи великополяни. Регіональний патріотизм, регіональна устроєва специфіка і особливості "окраїнної" свідомості накладали свій колорит на їхню поведінку, вивчення внутрішніх механізмів якої ще потребуватиме багатьох зусиль істориків. Для прикладу, певною загадкою лишається те, що найяскравіші патріотичні спалахи, нераз на межі з фанатизмом, пов'язані з шляхтою не польського, а литовського, білоруського чи українського кореня. Так, на сеймі 1773 р. (де був ратифікований перший поділ держави) єдиним послом, який оголосив бурхливий протест, був шляхтич з білорусько-литовського Новогрудка Тадеуш Рейтан: на знак обурення він розірвав на собі одяг і впав на підлогу з криком: "Хто любить Бога, хто вірний вітчизні, нехай зараз від неї не відступається…" Уродженцем білорусько-українського пограниччя був берестянин Тадеуш Костюшко, а волинська шляхта особливо гаряче підтримала Барську конфедерацію, одним з помітних ідеологів котрої, як уже згадувалося, став представник старовинного руського роду Вільгорських Міхал, чиї предки, найімовірніше, мали боярське коріння ще з часів Галицько-Волинської держави. Тут же, на Волині, проявився найактивніший спротив реформам Чотирилітнього сейму, що розцінювалися як замах на золоті вольності. Характеризуючи місцеві шляхетські настрої, Гуго Коллонтай у 1792 р. писав до короля: "Я щонайдужче застерігаю Вашу Королівську Милість, аби поводитися з Волинню обережно, бо то – зіпсовані громадяни…"