Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

В останній третині XVIII ст. виникає навіть ідея примусової акультурації українського простолюду, що спиралася на уніфікаційні тенденції просвітницької думки (аналогічні гасла висувалися й стосовно євреїв). На зміну старому погляду на Річ Посполиту як спільноту політично лояльних мешканців Польщі, Русі, Литви чи Пруссії, байдуже – якою мовою вони розмовляють чи яку віру сповідують, приходить уявлення про народ як цілість з єдиною мовою і однаковими звичаями. Лише така держава, згідно з поглядами діячів Просвітництва, матиме гарантовану безпеку, торуватиме шлях поступові освіти, правопорядку, усуватиме архаїчні пережитки тощо. Варто нагадати, що власне в останній третині XVIII ст. німецька мова була оголошена обов'язковою в поліетнічній Австрії, а у Франції, охопленій полум'ям революції, збереження регіональних мовних відмінностей трактувалося як ознака контрреволюції, бо, як говорив у 1794 р. депутат Конвенту Бертран Барер де Вйозак (Barére de Vieuzac), мова вільного народу мусить бути одна й та сама для всіх. На схожі ідеї натрапляємо і в політичній думці Речі Посполитої. Наприклад, майбутній вождь повстанців Тадеуш Костюшко у 1789 р. писав, що розв'язання української проблеми неможливе без призвичаєння до польської мови, у тому числі – навіть завдяки впровадженню її у церковний обряд, бо тільки так з часом у них увійде польський дух. Мовна асиміляція українського простолюду сприймалася і як запорука його лояльності, оскільки, як підкреслював один з найвидатніших діячів доби реформ Гуго Коллонтай, бунти спалахували завжди тільки там, де низи не вміли говорити по-польському.

На хвилі тривожних часів другої половини XVIII ст. оформилася (вірогідно – серед сполонізованої шляхти руського кореня) польська версія українських народних переказів про козака-провидця Мусія Вернигору, мазепинця і віщуна, котрий нібито говорив людям, що нині в Україні – горе і війни, але Бог тримає її під особливою опікою, тож після певної кривавої битви надійдуть добрі часи. У польській версії Вернигора передбачає жахи Коліївщини і застерігає українців не проливати крові своїх польських братів, оскільки Польща – це і їхня батьківщина. Згодом пророцтва козацького віщуна пов'яжуться з іншими подіями, а сам він стане однією з популярних постатей польської літератури мало не до наших днів. Зокрема, у 1857 р. Міхал Чайковський у переддень Кримської війни, яка розбудила надії на відновлення Речі Посполитої, в одній зі своїх так званих "українок" писав:

У XIX ст. до легенди Вернигори звертався серед найвідоміших письменників Юліуш Словацький, у XX ст. – Станіслав Виспянський та багато інших. Характерно, що пророцтва могли переноситися на цілком новітні події, однак сам Вернигора і надалі служив містичним символом спільності польсько-українських інтересів. [37] Яскравим дидактизмом саме такого змісту наповнена знаменита картина славетного польського художника Яна Матейка "Вернигора", написана між 1875–1883 рр.: постать натхненного віщуна розділяє дві групи персонажів – поляків та українців, проте на передньому плані художник зобразив дитя в білій одежі – символ з'єднання обох народів у щасливому майбутньому.

Антитеза "Коліївщина" чи "пророцтво Вернигори" видається всеохоплюючою метафорою для окреслення українського життя в Речі Посполитій XVIII ст., ніби вирізняючи дві головні течії українства. Одна з них, шляхетська, дійсно злилася з польською, перепускаючи через власне серце всі драматичні колізії падіння спільної батьківщини – Речі Посполитої. Натомість інша, простонародна, демонструвала неподоланну, затято-агресивну ворожість до цієї держави. Вказані протиріччя ми й спробуємо простежити в даному параграфі, спершу коротко відтворивши історико-політичне тло, на якому вони співдіяли.

Польська історіографія традиційно поділяє XVIII століття на дві половини – "саксонські часи" (пов'язані з перебуванням на троні представників саксонської династії Веттінів – Авґуста II, 1697–1733, і Авґуста III, 1734–1763) та період правління останнього короля Речі Посполитої Станіслава Авґуста Понятовського (1764–1795). "Саксонські часи" вважаються одним з найгнітючіших відрізків польської історії, що супроводився тривалою кризою в політиці, економіці та культурі. Щойно вийшовши з затяжних воєн попереднього XVII ст., наслідком яких було зруйноване господарство і великі демографічні втрати, Річ Посполита за ініціативою ставленика Петра І Авґуста Саксонського втягнулася в нову, ще більш кровопролитну війну – Північну (1700–1721). Її перипетії, зокрема – вже згадана тимчасова детронізація Авґуста (1704–1709) і зведення на престол Станіслава Лєщинського, перетворили країну на арену громадянського конфлікту між промосковською партією, яка підтримувала Саксонця, і прошведською, що складалася з прихильників Лєщинського та його протектора, шведського короля Карла XII. Поразка шведів під Полтавою повернула трон Авґусту II, а водночас зробила російського царя-переможця справжнім хазяїном Польщі. Це підштовхнуло до нової внутрішньої війни, що точилася протягом 1715–1716 рр. між шляхтою і саксонськими загонами. Врешті, у 1717 р. відбувся так званий Німий сейм , на якому посли, оточені відділами російської армії, підтвердили продиктовані Петром І умови миру, у тому числі – обмеження війська Речі Посполитої до 18–20 тис. для Корони Польської і до 6 тис. – для Великого князівства Литовського (насправді ж чисельність збройних сил держави надалі коливалася між 12–16 тис., тож їх співвідношення з арміями сусідніх держав виглядало як 1:11 стосовно Пруссії, 1:17 – Австрії, 1:28 – Росії).