Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Карла вдалося всадити до карети, а водночас розпочати організований відступ до дніпровської переправи на Переволочній. Однак пороми й запорозькі човни, що стояли на переправі, як уже згадувалося, були спалені під час руйнування Січі. Після довгих умовлянь генерали переконали Карла, аби він у супроводі прибічної гвардії в ніч з 10 на 11 липня переправився через Дніпро, прямуючи в турецькі володіння, а головний відділ з 13 тис. вояків мусив лишитися для прикриття; надвечір 11 липня він капітулював. Разом зі шведами на момент капітуляції знаходилося близько 3 тис. козаків, з яких у полон потрапило не більше 500, бо решта, знаючи, що пощади їм не буде, кинулась у річку, долаючи її під обстрілом уплав. Ще близько 2 тис. козаків (переважно запорожців Гордієнка, які, власне, й роздобули кілька човнів та влаштували пором для перевезення короля і гетьмана) переправились у почті Мазепи, котрий відступав разом з Карлом. 18 липня поблизу Очакова втікачі перейшли турецький кордон, а 12 серпня прибули в Бендери, де турецька адміністрація погодилася надати їм притулок. Лестощами і навіть підкупом Петро І намагався схилити Стамбул до видачі гетьмана, обіцяючи 300 тис. золотих за його голову, однак султан під тиском Карла XII й іноземних дипломатів оголосив Мазепу недоторканим гостем.

Проте політичні інтриги вже мало хвилювали гетьмана. Знесилений поразкою і тяжким переходом через розпечені степи, Мазепа майже не вставав. Помер, як оповідають свідки, під час грози й страшенної зливи увечері 2 жовтня (22 вересня за ст. ст.).

Урочистий похорон відбувся 4 жовтня під Бендерами; невдовзі тіло гетьмана було перевезене до монастиря св. Георгія в Галаці над Дунаєм – нині на території Румунії, і поховане в крипті монастирського собору. Не зазнавши спокою за життя, Мазепа не знайшов його і після смерті: під час російсько-турецької війни 1710–1713 рр. грабіжники, шукаючи гетьманських скарбів, викинули прах з домовини, тож зусиллями Орлика його було перепоховано втретє. Врешті, у XIX ст. останки гетьмана були нібито ще раз перенесені з крипти собору на подвір'я монастиря, але це не підтверджується документально, тож могила Мазепи і донині лишається такою самою загадкою для істориків, як і його бурхливе життя.

У Бендерах на день смерті Мазепи знаходилося близько 4–5 тис. козаків (переважно запорожців Костя Гордієнка) і до 45 осіб зі старшинського оточення гетьмана. Матеріальне становище втікачів, особливо рядового козацтва, було невтішним: уже на осінь 1709 р. запорожці заставляли і продавали зброю, аби забезпечити собі прожиток, а частина навіть наймалася на роботу коло землі. Тим часом плани реваншу значною мірою залежали від наявності грошей, цього споконвічного "нерву війни". Тому після смерті Мазепи з особливою гостротою постало питання про його спадщину, що включала і цінності військової скарбниці, і приватні надбання найбагатшої в Козацькій державі людини (враховуючи готівку, золоті злитки й коштовне каміння, майно Мазепи оцінювалося у фантастичну суму до 1,2 млн. шведських рейхсталерів).

Перед смертю гетьман рекомендував Війську в якості спадкоємця влади свого племінника Андрія Войнаровського, і тоді мазепинська скарбниця не виходила б з-під козацького контролю. Проте Войнаровський ухилився від почесного уряду, залишаючи все ж за собою право на спадщину. Справа набула конфліктного характеру, тож за розпорядженням Карла XII була створена спеціальна комісія, що мала визначити пропорцію між приватою і фіском у майні покійного. Опитавши ряд свідків, зокрема, управителя гетьманських маєтків Бистрицького, комісія вирішила спір на користь приватного спадкоємця, відписавши дядькову спадщину Войнаровському. Не став дошукуватися глибшої істини й король: переживаючи фінансову скруту, він заборгував покійному гетьману, а далі вже в Бендерах Войнаровському близько 300 тис. талерів і волів мати справу з приватним кредитором, а не з військовою скарбницею. Відтак емігранти зосталися практично без засобів до прожитку, і хоча згодом шведський уряд почав надавати їм невелику грошову пенсію, фінансова скрута переслідувала мазепинців усе життя.

Доки в Бендерах ішов спір за спадщину, паралельно дебатувалася і кандидатура нового гетьмана. Врешті 16 квітня (н. ст.) 1710 р. ним був обраний генеральний писар покійного Мазепи Пилип Орлик(1672–1742), котрому судилося стати одним з найблагородніших подвижників української історії XVIII ст. Коріння Пилипа Орлика тяглося з чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого під час Гуситських воєн XV ст. емігрувала до Польщі, а звідти з часом перемістилася у Західну Білорусь. Саме тут у с. Косуті поблизу Ошмян 21 жовтня (н. ст.) 1672 р. народився майбутній гетьман. Мати, Ірина Малаховська, охрестила хлопця у православному віросповіданні, а батько Стефан, польсько-білоруський шляхтич-католик, загинув у бою з турками під Хотином (1673), коли малому не було й року. Середню освіту Пилип здобув у найближчій Віленській єзуїтській колегії, а для продовження студій помандрував до православної Києво-Могилянської академії. Тут звернув на себе увагу професора філософії, майбутнього місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського; за рекомендацією Яворського у 1693 р. обійняв посаду секретаря канцелярії Київського митрополита, а наступного року перемістився в Батурин до гетьманської канцелярії, свого роду кабінету міністрів Козацької держави. На освіченого шляхтича-канцеляриста швидко звернув увагу Мазепа, і невдовзі молодий чужинець починає стрімко злітати на щаблях гетьманської адміністрації, у 1706 р. досягнувши однієї з її найвищих посад – генерального писаря Війська Запорозького.