Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Після цих слів Мазепа поцілував хрест і попросив присягнути на ньому Орлика. На той момент йому було майже 70 років, він був бездітним і казково багатим, відтак не думав про забезпечення своїх нащадків. Не бракувало й почестей: з 1700 р. Мазепа став першим кавалером щойно встановленого Петром І почесного ордену Андрія Первозваного, а в канцелярії німецького імператора у Відні вже лежав виклопотаний царем диплом про пожалування гетьману княжого титулу. Тож можна вірити, що старий політик чи не вперше за все життя сказав Орликові правду: не честолюбство й користь штовхали його на смертельний ризик, а почуття відповідальності за долю бідної отчизни. Так у ніч між 27 і 28 вересня 1707 р. був кинутий небезпечний жереб.

На початку 1708 р. тристороння угода, про яку писав король Станіслав Лєщинський, була погоджена. Її точний зміст залишається не достатньо проясненим донині у зв'язку з найсуворішою секретністю переговорів. На думку Миколи Андрусяка й Ореста Субтельного, які реконструюють зміст українсько-польсько-шведських домовленостей на підставі різноманітних побіжних свідчень, угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658 р.: Україна в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член федерації мала б увійти до складу Речі Посполитої, а гарантом дотримання пунктів угоди виступав шведський король. До повного завершення військових дій з ним укладався договір суто військового змісту: Карл XII брав на себе обов'язок обороняти Україну від Петра І власним допоміжним військом, яке на території Козацької держави мусило б діяти під командою гетьмана; на період війни шведи отримували право дислокуватися у Стародубі, Мглині, Батурині, Полтаві й Гадячі.

Фатальний збіг обставин прискорив події. Через серію нещасливих випадковостей Карл XII зазнав несподіваної невдачі в наступі на Москву і в жовтні 1708 р. раптовим маршем перейшов з Московської Сіверщини на територію Стародубського полку. Присутність шведської армії потенційно перетворювала Україну на арену головних військових операцій, однак ні гетьман, ні втаємничена в його плани старшина не були до цього готові, оскільки порозуміння з Карлом XII надалі лишалося глибокою таємницею, тим часом як рядове козацтво готувалося воювати проти шведа. Із 10 полків, що перебували під реґіментом гетьмана, на жовтень у його розпорядженні знаходилося лише три, а решта була задіяна в боях у Польщі й Білорусі. Враховуючи безпосередньо підлеглі Мазепі три компанійські та чотири сердюцькі полки, його сили загалом були більш, ніж скромні – не більше 7 тис. вояків (замість обіцяних Карлу 30 тис.).

Марш Карла XII на південь став для гетьмана шокуючою несподіванкою. Як напише згодом Орлик, на звістку про це він не зміг стриматися від вигуку: "Який нечистий жене його сюди? Він же приведе мені всю московську зграю!" Так насправді й сталося. Московські відділи, перейшовши український кордон, рушили в напрямі Батурина, а Петро І почав листами квапити Мазепу до походу. Коли царський авангард був уже в двох днях переходу від гетьманської столиці, Мазепа, лишивши близько 3 тис. людей для оборони Батурина, виїхав з рештою 4 тис. назустріч Карлові XII.

Чутка про перехід Мазепи на бік шведів застала Петра І в с. Погребках неподалік Новгорода-Сіверського. 7 і 8 листопада були оголошені перші царські маніфести, де сповіщалося, що вор Мазепа… забувши страх Божий і свою присягу зрадив царя, аби Малоросійську землю обернути в рабство. Населення умовляли не піддаватися на заклики вора, підтримати великоросійське військо; безпрограшним ударом у маніфесті було те, що Петро І декларував скасування надзвичайних військових податків, буцімто накладених гетьманом для власного збагачення, про що він, цар, лише нині з обуренням довідався.

Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця: Петро наказав Меншикову Батурин… другим за приклад спалити увесь. Взяте в облогу 11 листопада місто мало добру артилерію і заздалегідь підготовлені запаси пороху та харчів, тобто могло б протриматися до підходу Мазепи, однак розв'язку прискорила зрада. На світанку 13 листопада (2 за ст. ст.) 1708 р. московське військо вступило в місто і раптовим ударом перебило козацьку залогу Чечеля й німця Кеніґсена, керівників оборони. Після цього вояки взялися за беззбройних городян: за один день було винищено близько 6 тис. батуринців (за іншими даними – до 15 тис.), у тому числі жінок і дітей. Трупи нещасних жертв каральної акції вкривали вулиці, а понівечені тіла узятих в полон козаків прив'язували до дощок і кидали в р. Сейм, аби, пливучи, вони наводили жах на усіх, хто наміриться підтримати Мазепу. Кеніґсен виявився щасливішим від Чечеля, бо вмер від ран; Чечеля на пострах населенню колесували в Глухові.