Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Новий шляхетський доплив поповнює Військо Запорозьке у 1649 та 1650 рр., коли почалося набагато масовіше покозачення шляхти Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, які перетворилися на територію Козацької держави. Лячний спалах революції весни-літа 1648 р. примусив сотні шляхетських родин емігрувати на Захід, кидаючи домівки, землю, майно, нераз утікаючи, як вони самі скаржилися, в одній сорочці. Якийсь час вигнанці живилися ілюзіями на матеріальну підтримку від польської братії шляхетської. Починаючи з осені 1648 р. проблема біженців дійсно дебатувалася на сеймах, однак допомоги розореним емігрантам надавати ніхто не поспішав, ба – позицію коронної шляхти можна звести до висловленої одним з послів із західних регіонів Польщі тези: Хто їм зробив шкоду, той нехай і відшкодовує.

З осені 1649 р. спостерігається масове повернення біженців та їхнє прискорене покозачення. Практично стовідсотково шляхта укомплектовує полковий писарський контингент і штати Генеральної військової канцелярії, оскільки ця служба вимагала освіти, знання законів, канцелярсько-бюрократичної техніки і етикетного ритуалу дипломатичних зносин. Шляхетське навернення до козацького руху сприймалося цілком органічно. Характерною деталлю, яка це підкреслює, є, наприклад, те, що група білоцерківської шляхти колишнього замкового підпорядкування (з неї, до речі, походив Іван Мазепа) складала особистий почот гетьмана. Дещо пізніше (1664) це формулювалося так: шляхетні мешканці замкових сіл Лесевичі, Ковшовата, Насташка, Скаржівка, Мазепинці та ін. зобов'язані, перепоясавшися зброєю, виступати при боці гетьмана завжди, коли гетьман сідатиме на коня для війни.

Третю групу становили вихідці з міщан, козацької черні, деколи – навіть із селян. Це крило у порівнянні з двома попередніми не являло собою чогось цілісного. Заможні представники міського патриціату, як, скажімо, Яким Сомко, Іван і Василь Золотаренки чи Мартин Небаба, швидко злилися зі старинною старшиною , набувши військового досвіду і навіть слави полководців. На відміну від цих людей, близьких до гетьмана, дещо осторонь трималися такі помітні серед козацтва особи, як колишній підданий Адама Киселя з Носівки чернігівський полковник Степан Пободайло (Подобайло), ще довоєнний польовий вождь козацької черні уманський полковник Іван Ганжа, полковник рейдових козацько-селянських загонів, вождь шаленого плебсу (як його називають польські джерела) Максим Кривоніс, котрий очолював практично незалежну від гетьмана власну армію, що в генеральних битвах навіть стояла окремим табором.

Якщо оцінювати позицію усіх трьох згаданих груп старшинської верхівки, відштовхуючись від а) уявлень про зміст і мету війни, б) ставлення до гетьмана як носія її головної ідеї, то можна зауважити досить опуклі розбіжності, які виходять за межі індивідуальних характерів. Так, полковники з числа старинного козацтва, відчуваючи гостру особисту антипатію до ляхів , водночас цілком помірковано сприймали переговори й мирні поступки, ставлячись до них як до колізій, неминучих у всякій війні. Це й не дивно: з погляду козацької традиції чергова спроба помірятися силами з Річчю Посполитою була одним із звичних походів, у якому класти козацькі голови – не новина, але й шукати замирення програючи – теж не новина. Кінцевим підсумком війни, в їх розумінні, мала стати здобута шаблею автономія козацької території під покровительством байдуже кого з великих сусідніх володарів – московського царя, турецького султана чи польського короля, що в переносному сенсі відповідало звичаям збройного найманства – служити шаблею тому, хто більше платить. Подавлена могутньою волею Богдана, ця традиційна модель козацької поведінки не нагадувала про себе аж до його смерті, бо гетьман сам вирішував – кому пропонувати шаблю і як розпоряджатися здобутою свободою. Проте після смерті Хмельницького все повернулося на старе, і власне старшинський елемент з числа старинних козаків першим почав розвалювати створену ціною надлюдських зусиль державу, так і не призвичаївшись підпорядковувати їй миттєві інтереси чи власні (нераз дуже великі) амбіції.

Нова старшина з покозачених шляхтичів на гетьманську булаву за життя Хмельницького претензій не пред'являла і авторитетом з ним мірятися не зважувалася. Що стосується її загальної орієнтації, то тут можна виділити два головні спрямування, співзвучні двом фазам війни: доі післясмерті Богдана. Характерною рисою першого є фанатична антипольська затятість, готовність боротися до кінця, загинути або перемогти. Наважившись на підтримку повстання, шляхта цим самим відсікала для себе альтернативу замирення: з точки зору її інтересів поступки Військові Запорозькому нічого не міняли, навпаки – підкреслювали зраду короні. Тим-то московський дипломат Григорій Кунаков, досить тонко аналізуючи ситуацію в Україні, писав у звіті царю 1649 р.: "Шляхта перша з-поміж усіх намовляє Богдана Хмельницького до війни з Польщею: мовляв, такої нагоди нам ніколи не трапиться, тепер ось і треба їх приборкати, доки вони [з нами] не справилися".