У відповідь на цю промову, згідно з даними посольського звіту, увесь народ загукав: волимо під кріпкою рукою царя східного, православного у нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику Христовому поганину дістатися. Потім Павло Тетеря, ходячи по колу, ще раз опитав присутніх: "Чи усі так-от зізволяєте?", і люди відповідали: "Усі до одного". Далі знову заговорив гетьман: "Хай буде так, і Господь Бог наш нехай укріпить його царську кріпку руку" , а присутній люд одноголосно заволав: Боже, утверди, Боже, укріпи, щоб ми усі навіки були заодно!
Коли, читаючи цей звіт, ми навіть зважимо на стилістику московського дипломатичного етикету, ритуально піднесену стосовно царської персони і питань, дотичних православ'я, то все одно мусимо констатувати, що рада пройшла в обстановці згоди (що траплялося нечасто). Натомість затьмарив її публічний скандал, що стався в Успенському Переяславському соборі, коли дійшло до присяги. Прислані з Москви церковнослужителі запросили старшину складати її, на що здивований Хмельницький зажадав, аби спершу присягали від імені Олексія Михайловича посли, що государ не видасть його, гетьмана, і все Військо Запорозьке польському королю, а також не порушить їхніх вольностей. Бутурлін обурено запротестував: у Московській державі піддані повинні складати присягу своєму государю, а не він їм, а гетьману і говорити про це непристойно, бо ж йому й козакам, якщо вони хочуть служити царю, слід дати віру великому государю по євангельській заповіді без жодного сумніву. Ситуація ставала критичною, тож гетьман зі старшиною, покинувши собор, провели довгу нараду. Попри очевидну двозначність становища, відступати було нікуди. Повернувшись до собору, Хмельницький і старшина виконали присягу, щоб бути їм з землями і з містами під государевою високою рукою навіки невідступними .
Після закінчення переговорів, які тривали ще кілька днів після церемонії, Бутурлін та члени його посольства роз'їхалися по полках для прийняття присяги. Протягом січня-лютого 1654 р. на території 17 полків присягло понад 127 тис. чоловік, у тому числі 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духовенство, посилаючись на те, що не було дозволу Константинопольського патріарха; частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський полки. За деякими даними, до травня зволікала з присягою і Запорозька Січ. Проте немає підстав говорити і про серйозний опір присяганню, як деколи твердять. За свідченням Літопису Самовидця, по усей Україні увесь народ з охотою тоє учинил… и немалая радость межи народом стала. Впродовж шести літ виснажливої війни люди щодалі виразніше настроювались на промосковські симпатії як ілюзію порятунку від воєнних злигоднів, не розуміючи, що насправді наближалася війна ще масштабніша, заради якої власне і укладали Переяславську угоду.
Організація території і модель влади Козацької держави
Переяславський договір скріпив de iure ті засади внутрішньої організації Козацької держави, на яких вона оформилась фактично впродовж 1648–1653 рр. Модель нововитвореної державності продиктував надзвичайний стан, в якому Україна жила від початку війни. З наближенням до сучасних категорій її можна порівняти з військовою диктатурою, здійснюваною від імені козацтва гетьманом і вищою старшиною, ба – навіть сама назва держави ототожнювались з поняттям Військо Запорозьке. Отже, верховна влада в Україні належала гетьману,який обирався пожиттєвокозаками, але як верховний правитель очолював усі стани, користуючись правом уставодавства і вищої адміністративної та судової влади: для козацтва – в ролі прямого глави, для решти станів – як верховний арбітр. Повноправне населення, не зобов'язане до військової служби (шляхта і міщани), лишалося при давніх правах і вольностях, тобто зберігало традиційні форми самоврядування і майнових та станових прерогатив.
Щоправда, коли вірити московським присяжним спискам, шляхти на козацькій території лишилося близько 300 родин, тож її представники рано чи пізно мали змішатися з міським патриціатом або влитися до козацької старшини, як і сталося. Бар'єр же між міщанами й козаками взагалі був дуже еластичний: за підрахунками Івана Крип'якевича, в ході війни покозачилося від 50 до 80 % міського населення. Не сталося революції і в селянському питанні: селяни-піддані мали виконувати звичну повинність на користь своїх власників. Втім, основна селянська маса, покозачена в ході війни, отримала свою долю козацького виграшу, звільнившись від підданської залежності і перетворившись на особисто вільних землевласників ( посполитих ) з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці.
Читать дальше