Наталія ЯКОВЕНКО - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Дочекавшись 3-4-тисячного загону перекопського бея Тугая, наприкінці квітня козацьке військо чисельністю бл. 8 тис. вийшло з Січі. Миколай Потоцький, готуючись до сутички, вислав чотири козацькі реєстрові полки човнами вниз по Дніпру, а два інші приєднав до кварцяного загону, що виступив з Крилова назустріч повсталим. Загальне керівництво цим з'єднанням, яке нараховувало близько 5–6 тис. вояків, мав здійснювати 20-річний син Миколая Стефан Потоцький, а обидва гетьмани – коронний Миколай Потоцький і польний Мартін Калиновський – лишилися очікувати в таборі між Корсунем і Черкасами на підхід магнатських допоміжних корогов.

29 квітня невеликі відділи Потоцького-молодшого підійшли до верхів'я р. Жовті Води, притоки Інгульця, де вперше зіткнулися з козаками й татарами. Оскільки сили за чисельністю були вочевидь нерівними, Потоцький і Шемберк вирішили, не приймаючи бою, окопатися табором і тримати облогу. Хмельницький же, лишивши частину війська біля обложених, рушив навперейми реєстровому козацтву, що спускалося униз по Дніпру. Після переговорів реєстровики без жодного пострілу перейшли на бік повсталих і разом з ними рушили під Жовті Води. Наступного дня козаки тих двох полків, що доти знаходились у таборі, теж перебігли до Хмельницького. Усвідомлюючи безвихідність ситуації, Шемберк і Потоцький-молодший погодилися на капітуляцію за умови, що зможуть вийти неушкодженими з облоги. Проте переговори зірвалися, і 14 травня розпочався штурм табору. Потоцький спробував врятувати становище відчайдушним проривом, але в ніч з 15 на 16 травня в урочищі Княжі Байракиу верхів'ї р. Дніпрової Кам'янки його відділи були оточені й розгромлені.

Відразу після битви козаки швидким маршем рушили на північ, до ставки двох гетьманів, які стояли табором на лівому березі р. Рось поблизу Корсуня. 25 травня у тил коронного війська зумів зайти Максим Кривоніс, а після нього й татари Тугай-бея. Оточені прийняли рішення йти проривом, однак Хмельницький цієї ж ночі через шпигунів дізнався про суть плану і вислав Кривоноса, аби той, перекопавши дорогу, влаштував пастку в Горіховій Діброві– крутій балці на Богуславському шляху неподалік Корсуня. Тут власне і зчинилася шалена битва, у якій сам Потоцький хоробро рубався як простий солдат і дістав три шабельних удари в голову, а Калиновський був поранений кулею в руку і татарською шаблею – теж у голову. За кілька годин бій скінчився; більшість жовнірів загинула, а хто лишився в живих – був узятий у полон татарами.

Звістка про катастрофу в Горіховій Діброві приголомшила сучасників. Як пишномовно писала одна з тодішніх англійських газет, "Польща в пилу та крові впала під ноги козаків".

За кілька днів перед Корсунською битвою помер король Владислав IV, тож, згідно з законом, владу в державі на час безкоролів'я перебирав глава Польської церкви Гнєзненський архієпископ Мацей Лубенський. Фактично ж вона зосереджувалася в руках канцлера Єжи Оссолінського, тверезо наставленого до козацької проблеми. З його ініціативи вже в червні розпочалися переговори між урядом і повстанцями, доручені лідеру православної шляхти Адамові Киселю. Вимоги козацького гетьмана були традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів у спорах за храми. Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Під Чолганським Каменем на Волині з кінця червня почали зосереджуватися коронні війська, командування якими на час полону обох гетьманів було доручене трьом реґіментарям – князю Владиславу-Домініку Заславському, Миколаю Остророгу і Александру Конєцпольському (Хмельницький згодом саркастично назве їх відповідно Периною – за пухку статуру й зніженість, Латиною – за схильність до вчених занять і Дитиною – за молодість і недосвідченість). Напередодні військових дій тут було зібрано близько 35–40 тис. шляхтичів і жовнірів, серед яких панувала легковажна зверхність в оцінці реальної козацької сили.

У вересні 1648 р. коронне й козацьке війська вирушили назустріч одне одному. Польська армія рухалась переобтяжена обозом: кількість возів сягала 100 тис., бо, легковажачи майбутньою сутичкою, шляхта, як писав один з очевидців, вибралася на війну, немов на весілля. Козацькі загони мали чисельну перевагу, обраховуючись у 50–70 тис., а дещо пізніше до них приєдналася і татарська кіннота. Армії зійшлися біля с. Пилявців поблизу Старокостянтинова (нині Пилява Хмельницької обл.), і 23 вересня на невеликій багнистій рівнині обабіч р. Іква, де заздалегідь укріпився Хмельницький, почався вирішальний бій. Козакам вдалося загнати піхоту противника на вузьку греблю і фактично винищити її, водночас зав'язуючи бої з розрізненими загонами кінноти, котра діяла безладно й неузгоджено. Військова рада, спішно скликана князем Заславським прямо на конях, вирішила покинути обоз і рятуватися верхи. Першими це зробили самі реґіментарі. А далі, як оповідає один з учасників битви, військо, побачивши, що немає вождів, кинуло на землю зброю, панцирі, списи, і все пішло врозтіч. На ранок порожній табір з обозом дістався у здобич козакам. До рук Хмельницького перейшло понад 90 гармат, запаси пороху й зброї, коні; загальну ж вартість спорядження та іншого майна оцінювали на колосальну як на ті часи суму – від 7 до 10 млн. золотих. Пилявецька втеча, ставши ганебною й безприкладною сторінкою в військовій історії Речі Посполитої, одночасно відкрила козацькій армії дорогу на захід.