Олександр ГОЛОВКО - Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Б.О.Рибаков відзначав, що Роману Мстиславичу вдалося створити велике і могутнє князівство, яке він порівнює з “Священною Римською імперією” Фрідріха “Барбароси”. [336]Погоджуючись з таким порівнянням, зазначимо, що і одне, і друге державне утворення не були в достатній мірі консолідованими. Створивши величезну державу, Роман вимушен був вирішувати чимало найскладніших проблем, що виникали в різних регіонах, серед яких найбільш турбот йому надавали Галичина і, особливо, Київщина. Що стосується першої землі, то тут він застосовував більше тактику “батога” по відношенню до свої суперників з боярських кіл. На Київщині, навпаки, він наполегливо прагнув зміцнити союз із силами, що допомогли йому під час штурму Києва (1201 р.).

В свою чергу союзники Романа вимагали від нього реалізації їх власних намірів, що в першу чергу стосувалося проведення активної антиполовецької політики. Половецькі хани в той час вели досить агресивну політику щодо південноруських земель. У цьому відношенні Роман був досить вигідною фігурою для населення Київщини, оскільки не був, на відміну від багатьох інших південноруських князів, пов’язаний якимись політичними або династичними зв’язками з володарями “степу”. Тема боротьби з половцями мала особливе значення для Романа Мстиславича. І особливо гостро вона перед ним постала не тільки у зв’язку з його київською, а й галицькою політикою.

В літературі велась доволі довго дискусія з приводу належності до Галичини нижнього Подністров’я та низин Дунаю. М.Ф.Котляр переконливо довів, що поширена версія про належність вказаної території до Галицької Русі немає аргументів. [337]Але на нашу думку, все це зовсім не суперечить тому, що вказаний регіон знаходився під пильною увагою галицької адміністрації, бо був частиною дуже важливого торговельного шляху Галичини з Болгарією та Візантією. У зв’язку з цим, як паралель, необхідно нагадати позицію П.П.Толочка щодо Дніпровського торговельного шляху. Вчений не без підстав вважає, що вся течія Дніпра до Чорного моря була підконтрольною Києву територією. [338]

З кінця XII століття в низинах Дністра та Дунаю спостерігається різке зростання активності половецьких орд. Одночасно необхідно відзначити, що раніше тут, починаючи з середини XII століття, відбувався дуже важливий колонізаційний процес, епіцентром якого була Галичина. Внаслідок цього в середній течії Дністра виникає підконтрольна Галичу територія так званого Пониззя. Значна частина галицького населення переселялася і південніше. За етнічним складом населення тут було як поліконфесійним, так і поліетнічним. [339]Зазначимо, що серед цього населення було багато не тільки селян та мешканців міст, а і представників заможних прошарків населення, у тому числі і бояр.

Причиною переселення останніх, крім певних економічних інтересів, слід вважати наслідки постійних війн безпосередньо у самій Галичині. І.О.Князькій, який спеціально дослідив це питання, звертає увагу на те, що ці, відомі з літописного оповідання під 1223 роком, “галицькі вигонці” мали потужну воєнну організацію. Дослідник припускає, що бояри, спираючись на свої дружини, створювали тут і свої боярські уділи. Отже, підвищена активність кочовиків викликала занепокоєння галичан, несла загрозу пов’язаному з ними слов’янському населенню Придністров’я. Проте ситуація в цьому краї серйозно зачіпала інтереси і всіх інших південноруських володарів, у зв’язку з чим невипадково, що в 1197 р. волинський князь Роман Мстиславичем, який ще не був галицьким володарем, здійснив переможний похід на кочовиків. [340]

У зв’язку з розглядом тут степової політики Романа, необхідно зупинитися на деяких аспектах взаємин Південно-Західної Русі з кочівниками в X – XIII ст. Перш за все необхідно відзначити, що в історичній літературі традиційно вважається, що між слов’янами-землеробами та тюрками-кочівниками існував доволі чіткий розподіл територій: ліси контролювали перші, а степами володіли другі.

Дослідники визнають, що степовики лише під час війн періодично появлялися в лісових територіях слов’ян, проте заходили відносно неглибоко і не на дуже тривалий термін. Така ж картина спостерігалася і в протилежному напрямку, а саме в степовій політиці східних слов’ян. Навіть, в часи успішних походів на південь руських дружин, останні не затримувалися на тривалий час тут, а самі перемоги над кочівниками практично не призводили до розширення територій землеробів в степах. Зазначимо, що такі уявлення потребують уточнення. Відомо, що в навіть самі несприятливі часи слов’янське населення не покидало степ, а певні групи кочівників час від часу відривалися від своїх родинних земель, переходили на постійне проживання на Русь. [341]