Олександр ГОЛОВКО - Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Аналіз суперечливої та тенденційної розповіді про вокняжіння Романа в Галичі дає підстави думати, що бажання Лешка допомогти Роману в оволодінні підкарпатським краєм в Кракові далеко не всіма польськими магнатами сприймалося прихильно. Вірогідно, головним аргументом малопольського князя для переконання своїх вельмож було бажання зміцнити дружні стосунки з руським союзником, а також прагнення використати військову експедицію для посилення позицій Малої Польщі на сході.

Матеріал Вінцентія свідчить, що завоювання галицького трону далося Роману не дуже легко, оскільки багато бояр чинили цьому рішучий опір. Зазначимо, що в цій розповіді Кадлубек значно перебільшує роль свого патрона Лешка, якому хроніст приписує всі заслуги під час походу малопольського та волинського князів на Галич. Очевидно, що Лешко надав Роману якійсь загін, що не могло вплинути на подальшу систему взаємин між князями. [319]

Згідно свідоцтва Вінцентія, після захоплення Галича Роман жорстоко розправився з галицькими боярами. [320]Як справедливо пише Н.І.Щавелева, цій інформації є всі підстави довіряти, тим більше, що вона знайшла підтвердження в більш пізніх повідомленнях Галицько-Волинського літопису. [321]Російська дослідниця звертає увагу на те, що прислів’я “ Княже! Не погубивши бджіл, меду не їсти ”, яку польський хроніст приписує Романові, пізніше, згідно літописному повідомленню, повторив сотський Микула в розмові з сином князя Романом. [322]“ Залишається лише гадати, яким чином це прислів’я опинилося в Хроніці Кадлубка?” , – пише з цього приводу Н.І.Щавелева. [323]

Але, на нашу думку, тут немає підстав робити якусь проблему. Широко вживане Романом прислів’я було добре відоме не тільки сучасникам галицького князя – представникам польської знаті, а й його спадкоємцям та нащадкам. Поява в розповіді цього сюжету є доказом ймовірності та реальності згаданого сюжету польської хроніки, а саме напружених відносин Романа з бунтівними боярами Галичини. Але, визнаючи це, треба пам’ятати, що далеко не всі галицькі магнати були ворогами Романа Мстиславича, як це можна уявити на підставі данних Вінцентія.

Значно більш реалістичною є остання фраза польського хроніста про Романа: “Aliorum ergo adversitate, immo sua prosperitate brevi crevit in immensum, ut omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (Отже, побудувавши на нещасті інших своє щастя, він за короткий час досяг настільки багато, що став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)” . [324]Зазначимо, що цей запис в хроніці, вірогідно, появився під впливом повідомлень про діяльність Романа на Київщині на початку XIII ст. і, безумовно, є перебільшенням хроніста. Завоювання Галича було дуже важливою віхою в житті та діяльності Романа, але, здійснивши свою давню мрію, князь Роман Мстиславич не збирався зупинятися на досягнутому.

Останній період життя Романа Мстиславича охоплює усього шість років, але ці роки багато в чому сприяли тому, що князь увійшов в історію як видатний державний діяч, політик з великої літери. Приєднання багатого, могутнього Галицького князівства до володінь князя Романа призвело до зростання сили його державного володіння, політичного авторитету самого володаря, проте одночасно це ж приєднання спричинило до виникнення нових численних проблем і питань перед ним та його адміністрацією.

Перш за все зайняття Галича у 1199 р. викликало велике невдоволення у багатьох давньоруських князів, які не один рік мріяли заволодіти заможною південно-західною землею Русі. Це перш за все стосувалося найбільш могутнього тоді князя Русі Всеволода Юрійовича суздальського, який після смерті Володимира Ярославича втратив частину підконтрольних, васальних земель на півдні східнослов’янського світу.

Величезну небезпеку в особі галицько-волинського князя вбачав для себе Рюрик Ростиславич, який намагався в умовах ворожого оточення міста з півночі, заходу і сходу зберегти за собою Київ. Одночасно колишній тесть Романа не втрачав надії і самому якось зміцнити свій вплив у підкарпатському регіоні Русі. Зайняття Галича Романом викликало невдоволення у нещодавніх його союзників Ольговичів, які знаходилися у тісних родинних стосунках з померлим галицьким князем Володимиром Ярославичем і вважали себе законними спадкоємцями галицького столу.

Під 1202 р. у Суздальському літопису повідомляється: “Вста Рюрик на Романа и приведе к собе Олговичев в Кыев, хотя пойти к Галичю на Романа. И упереди Роман, скопя полкы Галичьскые и Володимерьскые и въеха в Русскую землю” . [325]Питання про хронологію цитованих подій розглянув М.Г. Бережков. За основу для датування їх він взяв час походу Романа на половців, який, на думку дослідника, стався після вказаного вище виступу Романа проти Рюрика. Порівняння ж повідомлення про війну з кочівниками з свідоцтвом візантійського хроніста Нікіти Хоніата про бойові дії руських проти половців (датується зимою 1200–1201 рр.) призвели вченого до висновку, що конфлікт Романа і Рюрика стався перед цим, а саме в 1200 р. [326]