Хоч ми не маємо права признати Сьвятополкови того турецького пляну, який надає йому лїтопись — порізати всїх братів, щоб опанувати всю Руську землю, зa те нема причин: заперечити сього останнього: охоти злучити в своїх руках всї батьківські волости та відбудувати Руську державу, що розділилась тепер знову на кілька самостійних князївств. Се значило тільки повторити роботу батька — Володимира; ся ідея висїла в повітрі, і кождий енерґічний син свого батька мусїв її мати. Сьвятополк по смерти Батька опанував разом з Київом мабуть і цїлу Сїверщину (Чернигів і Переяслав), вернув собі Туровську волость (коли вона була відобрана у нього), по смерти Сьвятослава здобув Деревську землю, після Бориса і Глїба — східнї волости Оки й Волги. Може бути, що прилучив він іще якісь волости, котрі кілька років пізнїйше бачимо без князїв: так безперечно вже 1018 р. була без князя і певно належала до Київа Володимирська волость (Волинь і західнї краї); не відомо коли прилучено до Київа Смоленськ (може в звязку з убийством Глїба?). В усякім разї в руках Сьвятополка була вже добра половина батьківських земель, і сей усьпіх, розумієть ся, мусїв тільки заохотити його до дальшого „збирання” земель. І се треба сказати, що невважаючи на занадто вже прості способи сього збирання, як би Сьвятополку удало ся довести свій плян до кінця, суспільність би певно помирила ся з ним і забула б сї способи, як забувала нераз пізнїйш і ранїйше, а перейнявши батьківську полїтику протеґовання церкви, знайшов би Сьвятополк собі місце між иньшими „христолюбцями”. Але пляни його не справдили ся, щасливий противник перейняв ролю христолюбця, канонїзацією Бориса і Глїба запечатав полїтичні злочини Сьвятополка, і сьому останньому на долю зісталась назва „окаянного” (проклятого), Каіна, та перекази, що його гнала скрізь манїя переслїдовання і що з могили його йде тяжкий сморід „до сихъ дний”, — „се же Богъ показа на показание княземь рускимъ, да аще сице же створять, се слышавше, ту же казнь приймуть” 13).
Противником Сьвятополка виступив Ярослав. Смерть Володимира застала його серед приготовань до війни з батьком: він спровадив собі варязьке військо і, очевидно, не сподївав ся, що хороба батька буде останньою. Розумієть ся, сама вже вість про смерть Володимира повинна була розбудити в сїм властолюбнім князю охоту до батьківського стола. Але слїдом за нею приходили вісти про смерть Бориса, Глїба, Сьвятослава, і вони могли тільки ще більше роздражнювати в Ярославі охоту побороти ся з неперебірчивим „збирачом” 14).
Та вісти про смерть Володимира і смерть братів застали Ярослава серед досить крутих обставин: саме тодї Новгородцї зробили були повстаннє та побили щось трохи Ярославових Варягів, і Ярослав задав кроваву баню „нарочитим мужам” сього повстання. Тим часом тепер треба було готовити сили до боротьби з Сьвятополком, і сей конфлїкт був дуже не на місцї. Ярослав постарав ся помиритись з новгородською громадою, і се йому дїйсно удало ся: Новгородцї піддержали Ярослава в його боротьбі з братом дуже енерґічно. Які тут були мотиви, трудно вгадати; могли се бути надїї на богату заплату з київської здобичи і контрибуцій, або обіцянка уступок в місцевій, новгородській управі, чи ще щось иньше. Досить, що Новгородцї не тільки взяли участь в сїм походї Ярослава на Сьвятополка, але й пізнїйше, коли Сьвятополк з Болеславом вигнали Ярослава з Київа, Новгород не тільки зібрав нове військо, але й наложив на себе контрибуцію, аби найняти Варягів 15).
Ярослав вибрав ся на Сьвятополка не скорше як за весну 1016 p. Ішов з новгородським військом і варязьким полком 16). Сьвятополк ужив до помочи Печенїзьку орду (се перший звістний нам факт такого уживання турецьких орд). Війська стрінули ся на Днїпрі під Любечом і довго стояли нерішучо (по лїтописи — аж три місяцї!) 17), аж почали ся приморозки, і вода почала замерзати. Нарештї Ярослав відважив ся перейти за Днїпро на ворога: переказ, захований в Сказаниї і в лїтописи оповідає, що Новгородцї були роздражнені глузуваннями ворогів, що прозивали їх теслями, а Новгородський переказ додає, що Ярослав мав шпіонів в Сьвятополковім таборі й ті під той час дали йому знати, що прийшов добрий час для нападу. Напад удав ся. Позиція Сьвятополка була невигідна. Печенїзька орда була відрізана від його війська, і завзята, крівава битва закінчилась побідою Ярослава.
Сказаниє каже, ще Сьвятополк по Любецькій битві подав ся до свого тестя і союзника — Болеслава польського, а Ярослав просто „сЂде в Кые†на столЂ отни”. Але в одній з верзій Найдавнїйшої лїтописи 18) Сьвятополк тїкає насамперед до Печенїгів, і в лїтописних компіляціях ми дїйсно маємо під найблизшим роком (1018 р.) звістку, що Печенїги приходили під Київ, уже за пановання в нїм Ярослава, але цїлоденна битва закінчилась побідою Ярослава 19). Хоч ся цїлоденна подробиця дуже пригадує битву 1034 р., але відкинути сю звістку з легким серцем не можна, і вона в звязку із згадкою про втїкачку Сьвятополка до Печенїгів насуває гадку, що Сьвятополк наперед спробував ще побороти ся з Ярославом за помочию Печенїгів, і аж по сїй новій невдачі подав ся до Болеслава. Є деякі натяки також і на те, що Ярославу з Київом не пішло так дуже гладко 20). В усякім разї Київ, певно, мусїв оплатити контрібуцією богату заплату, котрою віддячив Ярослав Новгородцям (по новгородській лїтописи сїльські вояки дістали від нього по гривнї — півфунта срібла, а старші — старости, і міська мілїція — по 20 грив.).
Читать дальше