Михаил Грушевский: Історія України-Руси. XI - XIII вік

1) Лїтературу історії Київської держави XI-XII вв. див. в примітцї 1.

СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА Й ПИТАННЄ ПРО СПАДЩИНУ; ДЖЕРЕЛА ДЛЯ СИХ ПОДЇЙ; КАНДИДАТУРА БОРИСА; СМЕРТЬ ЙОГО Й ИНЬШИХ ВОЛОДИМИРОВИЧІВ; ВИСТУПЛЕННЄ ЯРОСЛАВА; ПОХІД НА КИЇВ; ВІЙНА З БОЛЕСЛАВОМ; ДРУГИЙ ПОХІД ЯРОСЛАВА; КІНЕЦЬ СЬВЯТОПОЛКА; ІСТОРИЧНА І ПОЕТИЧНА ТРАДИЦІЯ СИХ ВІЙН.

Як то часто бувало з такими славними будівничими держав і „збирачами земель”, Володимир цїлий вік попрацювавши коло відбудовання і зміцнення розсипаної руської державної храмини, нїчого не зробив, щоб забезпечити її від нової розсипки по своїй смерти. Династичний звязок, положений ним в основу державної, системи, хоч вносив певну орґанічну одність в сю систему, далеко не забезпечав її полїтичної одноцїльности. В сїм мав нагоду переконатись і сам Володимир. Наші джерела переховали нам два факти: син Володимира, Святополк туровський в спілцї з тестем Болеславом в. кн. польським готував повстаннє на батька, але Володимир завчасу довідав ся, увязнив сина і тримав його потім коло себе. Другий син, Ярослав новгородський вийшов із послушности батькови, перестав платити річну дань до Київа та почав стягати війська для боротьби з батьком. Володимир вмер серед приготовань до походу на неслухняного сина — „Богъ не дасть дьяволу радости”, каже лїтописець 1), а обидва сї Володимировичі, очевидно — найбільш енерґічні й амбітні між братами, слїдом виступили кандидатами на ролю свого батька — збирачами батьківських земель і претендентами на київський стіл. Не задовольнивши ся підручним становищем при батьку, ще меньш могли вони помиритись із другорядною ролею при котрімсь із своїх братів, і так виникає крівава усобиця в Володимирській династії зараз же по його смерти.

Хороба захопила Володимира серед плянів походу на Ярослава. Він був іще не старий, але хороба скрутила його, видно, сильно, так що він покликав собі до Київа одного з молодших синів — Бориса з Ростова. Джерела наші просто згадують, що перед смертию Володимира Борис був у Київі, але маючи свою власну волость, Борис, очевидно, з'явивсь у Київі не припадково, а на поклик батька. Се покликаннє можна б розуміти на двоє: або Володимир навмисно покликав собі до помочи одного з молодших синів, щоб з тим не вязати справи наступства на київськім столї, або — зразивши ся до старших синів, задумав дати київський стіл власне сьому молодшому і прикликав його, щоб передати йому Київ по собі. Остатнє здаєть ся більш правдоподібним з огляду на те, що Бориса уважали в Київі кандидатом на батьківський стіл, та мабуть і сам він так дивив ся на себе. Але в такім разї Володимир дуже зле приготовив ґрунт свому спадкоємцю, та й взагалї лишив справу київського стола в як найнепевнїйшому станї.

Володимир вмер 15 липня 1015 р., очевидно — зовсїм несподївано не тільки для себе самого, а й для свого двора. Його правдоподібний вибранець і наступник Борис як раз висланий був з Київа на Печенїгів, що як доносили, прийшли в пограничні, переяславські землї; вислав його туди батько. В Київі натомість перебував Сьвятополк, притриманий батьком. Таким чином в момент смерти Володимира в руках Бориса було київське військо — „дружина і вої”, як рахує Нестор — разом 8000, а сам Київ в руках Сьвятополка. Ситуація, як бачимо, була дуже непевна.

Події по смерти Володимира описані в двох аґіоґрафічних утворах: Несторовім „Чтению о житии и погублении блаженную страстотерпцю Бориса и ГлЂба” і анонїмнім „Сказанию страстотерпцю святую мученику Бориса и ГлЂба” (автором його звичайно уважають мнїха Якова) 2); з останнїм безперечно стоїть в звязку оповіданнє Початкової лїтописи — переважно думають, що лїтописець використав се анонїмне Сказаніє, хоч сї відносини лишають ся все ще не вповнї ясними 3). Обидва утвори написані дуже шабльоново, особливо Нестерове; обидва мають на метї змалювати Бориса і Глїба ідеалами християнської покори і незлобности, відповідно загальному, канонїзованому погляду на них. В 2-ій половинї XI в., серед боротьби князїв, а спеціально молодших — „ізгоїв” із старшими, суспільність ідеалїзувала Сьвятополкових братів, як приклад для пізнїйших княжих ґенерацій; еґоістично ставши по сторонї спокою, себ то по сторонї старших князїв, beatorum possidentiura (хоч молодші переважно мали правду по своїй сторонї), суспільність поставила полїтичним ідеалом покору молодших князїв старшим і втїленнєм її зробила Бориса і Глїба. З сею тенденцією змалювали їх історію і Нестор і т. зв. Яков, і замість живих осіб дали нам манекини. Не кажучи вже за зовсїм мертву, видуману фіґуру Глїба, поступованнє Бориса вийшло теж ненатуральним, не живим, і навить не надто християнським; він від разу предчуває (не знати з чого) смерть від Сьвятополка і в якійсь фаталїстичній безрадности жде її, тїшучи ся перспективою мучеництва. На наше щастє, аґіоґраф сам не видержує свого малюнка, і подекуди виступають з нього подробицї живих подїй і людей; я спинюсь тому на сих оповіданнях трохи більше.