Іван Ільєнко: В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

Тож військово-політичний союз України з Московською державою у трактуванні Земського Собору і всієї подальшої російської дипломатії модифікувався у формулу «під Государеву високу руку ».

Надзвичайна дипломатична місія московського уряду — «велике посольство » із трьох вищих достойників, на чолі з ближнім боярином і намісником Тверським Василем Бутурліним, духовенства і почту 200 стрільців отримало вказівку царя їхати у Київ і «к Хмельницькому от себе послать », щоб також прибув туди. Але гетьман вибрав для переговорів Переяслав, зважаючи на антиросійську опозицію вищого українського духовенства й уникаючи надмірних урочистостей.

31 грудня 1653 року це посольство прибуло до Переяслава, а ще 23 жовтня цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів

«объявить войску идти войной на недруга земли русской и веры православной — короля Речи Посполитой и Литви — Яна-Казимира».

8 січня 1654 року відбулася генеральна рада, яка ввійшла в історію під назвою Переяславської. Московські посли в своїх звідомленнях, у «статейному списку » дуже її прикрасили (щодо кількості народу, ентузіазму і т. ін.). А вранці того ж дня в гетьмана була «тайна рада » з полкониками й генеральною старшиною, де зійшлися на тому, щоб укласти договір з російським царем, і окреслили процедурну схему.

На генеральній раді Іван Виговський прочитав царську грамоту, а Василь Бутурлін і Богдан Хмельницький обмінялися промовами. Бутурлін обіцяв, що цар буде тримати гетьмана і все військо Запорозьке у милості і «от недругов ваших в обороне и защищенье ».

Після ради гетьман з послами поїхав до соборної Успенської церкви.

На пожадання гетьмана, щоб посли «учинили віру » за царя, тобто від його імені присягнули і таким чином, прилюдно, в церкві ствердили союз і запевнили народ в готовності боронити Україну («польскому королю не видавать »), в непорушності вольностей та внутрішнього устрою козацької держави, Бутурлін категорично заявив, що «всякой подданой повинен веру дать своєму государю », а вони присягати за царя не будуть. Водночас від царського імені обіцявся боронити Україну і не посягати на її вольності. Це вельми збентежило козацьку старшину, яка інтуєтивно відчула ту прірву, яка розділяє дві держави з відмінними політичними цінностями і традиціями. Гетьман полишив послів у церкві й пішов обмірковувати ситуацію з Старшинською Радою, яка доручила полковникам Павлові Тетері й Григорію Лісницькому переконати послів у необхідності присяги. Та ті виявилися непоступливі, кілька разів заявивши, що « говорить о том непристойно », але запевнили, що слово государя перемінне не буває. Гетьманові й старшині (а вже вечоріло) нічого не залишалося, як прийняти ці слова на віру, за акт, рівнозначний присязі, і вчинити публічну присягу тільки зі свого боку.

Саме за цю непоступливість у Переяславі цар Олексій Михайлович надав Бутурліну звання «дворечества з путем », яке мали тоді в Московській державі тільки два достойники, та інші нагороди.

На перговорах гетьмана з послами після Переяславської ради йшлося про антипольську коаліцію, про військові дії проти Польщі, зокрема про участь у них Москви. Хмельницький забажав мати царське військо у Києві. Бутурлін витлумачив це ширше, ніби гетьман просив царських воєвод і в інші міста. Якогось чіткого уточнення чи опротестування з українського боку тут не сталося. Але весь час гнітило якесь занепокоєння і недовір’я, посіяні відмовою послів присягнути. Тому 12 січня до них з’явилася делегація на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським і попрохала дати «письмо за своїми руками» про непорушність вольностей, прав і маетностей, мотивуючи це тим, «чтоб всякому полковнику било что показать, приехав в свой полк», бо в противному разі це викличе сум’яття серед козаків.

Старшину непокоїло прибуття до міст московських урядників, які мали приводити до присяги людність. Бутурлін пояснив, що після виконання цієї місії, вони Україну залишать. Це питання тоді було настільки важливе, що спеціально розглядалося на Старшинській Раді, яка дала згоду на приїзд «присяжних людей». Це гостре почуття недоторканості своєї вітчизни ще не вивітрилося, як станеться згодом, тому така прискіпливість до вторгнення, навіть короткочасного, урядників чужої, хоч і союзної держави. Однак за великим рахунком, це був програш гетьмана. Як зауважив В’ячеслав Липинський, «відібрання присяги від незначної частини старшини, міщанства, козацтва безпосередньо «на царя» це перша дипломатична побіда Москви, котрою голосно хваляться московські посли…»