Іван Ільєнко - В пазурах у двоглавого - Українство під царським гнітом (1654-1917)

17 січня Богдан Хмельницький із Корсуня звернувся з листом до боярина Василя Бутурліна з проханням як найшвидше надіслати російські війська до Києва:

«…чтоб к Киеву днем и ночью с ратью поспешилися, что там лутчше все православне и все Войско его царского величества Запорожское утешится, как услишит, что рать его царского величества к Киеву будет».

Така була віра у союзницьку допомогу. Про те, що сам накликає в Україну ворожу, агресивну їй силу, гетьман і не помишляв, виходячи зі своїх шляхтечних переконань щодо царської опіки та віри «в милость премногую».

Цей же мотив виразно вчувається і в присязі гетьмана цареві:

«Милість Божа над нами! Як за давніх часів за великого князя Володимира, так і тепер родич їх великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Русі самодержець, зглянувся на свою батьківщину Київ і на всю Малу Русь ласкою своєю, як орел покриває гніздо своє, так і він зволив прийняти нас під свою високу руку. Київ же і вся Мала Русь — вічне їх, а ми раді великому государеві служити щиро всіма душами своїми і голови свої складати за його многолітнє здоров’я».

На жаль, двоглавий орел покрив українське гніздо не з думкою гро захисток, а з хижим наміром прибрати його до своїх пазурів.

У жалуваній грамоті Гетьман і Військо Запорозьке названо «підданими» московського царя. Це «підданство» мало таке розгорнуте трактування:

«… И нам, великому государю и Сину нашему государю цесаревичу Алексею Алексеевичу и наследникам нашим служити и прямити и всякого добра хотети, и наших государскмх неприятелей, где наше государское повеление будет, ходить с ними битися, и во всем бити в нашей государской воле и послушаньи на веки».

Підданство зводилося до номінальної протекції царя над Україною, тільки до певного контролю. Цар здобув право одержувати з України грошову данину. Цю одноразову суму щорічно мали збирати місцеві органи й передавати до царського скарбу через надісланих із Москви людей. Отже, фінансова адміністрація залишилася в українських руках.

Уже в травні 1654 року з Москви прибули агенти для відібрання доходів, але гетьман відклав цю справу надалі. Фактично до кінця XVII століття статті про данину лишались не виконані.

За договором 1654 року влада гетьмана залишалася необмеженою, її він одержував за вибором війська Запорозького і мав довічно. Ніяким обмеженням не підлягало і право вибору гетьмана — про особу новообранного треба було повідомляти Москву. Він же повинен був складати присягу цареві.

Договором у цілому забезпечувалася внутрішня автономія України.

Згодом гетьман Пилип Орлик, звертаючись до європейських держав з маніфестом, дав таку оцінку Переяславській угоді та її наслідкам:

«Всім відомо, що Ясновельможний Гетьман Богдан Хмельницький, безсмертної пам’яті, добровільно, не будучи ніким примушений, підчинив руський народ і козацьку націю Московському цареві. І в урочистім пакті цар Олексій Михайлович підтвердив клятвою охороняти на вічність під своєю протекцією козацьку націю і руський народ… Всі знають, що після смерті Ясновельможного Гетьмана Богдана Хмельницького, блаженної пам’яті, Московська держава порушила різними способами закони й вольності козацької нації, підтверджені в свій час нею самою; цар хотів закріпостити в рабство вільний руський народ».

Європейські держави дивилися на Україну після Переяславської угоди як на вільну і незалежну. Показовий щодо цього лист шведського короля Густава ІУ, який 1656 року писав до Богдана Хмельницького:

«Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорозьким зайшов певний договір, що полишив свободу народові цілою і непорушною».

Сам російський уряд під час укладення договору і в перші роки після нього визнавав Україну вільною державою. В «статейному списку » Бутурлін називає дві окремі країни — «Государево Московское государства и Войска Запорожского Украина».

Лише при зносинах Москви з Україною, в своїх українських актах, цар Олексій Михайлович вдається до нового відтепер титулу — «всея Великие й Малые России самодержец ». Задля цього і була відповідна «печать Малоросійская ».

Військо Запорозьке відокремлювалося від Московської держави кордоном (і митним у тому числі — московські купці, як і чужоземні, мали платити мито, українським купцям не було вільно торгувати у Московщині), до 1709 року росіяни не мали права на придбання маєтків на Україні.