Іван Ільєнко: В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

Це заковтування своїх сусідів — питома риса російського імперіалізму, найагресивніша форма експансії, яка в планах самодержців сягала берегів Інду й Гангу, Японії й Середземномор’я.

Україну, як резонно зауважив московським послам-наглядачам гетьман Д. Многогрішний, цар не завоював, а прийняв під свою владу з доброї волі Війська Запорозького, а отже, не мав права вести себе щодо неї як загарбних, розчленувати її і топтати важким чоботом (передача Києва Польщі за Андрусівським миром і т.ін.).

Щодо України, яка справді пристала до Росії добровільно, власне, зв’язала себе з нею мілітарним союзом, царський уряд брутально зневажив договори, які до того ще й постійно фальсифікував, поступово обмежував її права і вольності. Врешті-решт, Росія заковтнула, поглинула Україну, заборонивши їй навіть державницьку назву й перехрестивши її на Малоросію.

Ясна річ, що відповідним чином препарувалися історичні дані про визвольні змагання українців, зокрема, про антиімперські потуги І. Виговського, І. Мазепи, П. Орлика, яких царськими грамотами затавровано зрадниками — тепер уже не тільки царя, а й українського народу. Замовчувалися або згадувалися лише побіжно антиукраїнські акції царизму.

Про цензурні переслідування українського слова, заборону друку чимало цінних даних є в працях С. Єфремова та І. Огієнка, які ще тільки освоюються видавництвами незалежної України. Про імперську суть політики царизму щодо України у вільному світі з’явилося чимало видань (наприклад, «Московська отрута» Д. Донцова, «Московство. Його походження, зміст, форми й історична тяглість» П. Штепи), останнім часом такі дослідження стали можливими і в Україні (зокрема про П. Калнишевського, І. Мазепу, П. Орлика).

Назріла потреба дати об’єктивну картину нищення українства царизмом і того активного спротиву цій колонізаторській експансії, який вона зустріла з боку політичних і культурних діячів України, перейнятих ідеєю національного відродження.

У цьому зв’язку постає і таке запитання, якого не обминути: а чи все зробили українці (а конкретніше — тодішня наша керівна, панівна верхівка), щоб відстояти свою автономію, самоврядування, національну сутність. Чи була низка згубних помилок, починаючи від Б. Хмельницького, який так і не визначив чіткої форми підданства, бо, дотримуючись узвичаєної моральності, він не бажав ставати клятвопорушником і йти проти царя, Та, до речі, і в самого гетьмана, скутого присягою, не піднімалася рука поламати союз з Москвою, хоч її далекосяглі наміри він постеріг.

Можна було б назвати вади нашого національного характеру та прорахунки провідників, що в сукупності полегшило шлях до агресії з півночі, замість того, щоб перепинити її.

Безперечно, вікова підмятість деформувала нашу ментальність, спородила відступництво, яничарство, запобігання ласки і милостей у сильної метрополії.

Є в цій медалі і зворотний бік: тодішні українці не знали як слід своїх північних сусідів. Хоч і загальновизнано, що у Б. Хмельницького була блискуче налагоджена військова розвідка, але глибинної політичної розвідки Московської держави у нього не було. Тому, втікаючи від вовка, він втрапив до ведмедя. Звісно, союз з Москвою був необхідний, але, зваживши на її підступність, можна було відвернути не одну біду, хоча б застерегти юридично від вторгнення в Україну залог з воєводами, що врешті-решт призвело до її остаточної окупації.

Але українство виявилося невмирущим, як писав І. Крип’якевич. Вузьким струмочком, підпільними щілинами плила національна свідомість, ховалася у народній пісні, у кобзарській думі, у руїнах старих городів, на самотніх могилах, на пожовклих листках давніх книг. Віднаходили її чутлива молодь, прислуховуючись до селянської мови, запальні учені, що досліджували останки давнього життя, письменники-романтитки, які шукали натхнення у таємничому світі минулого. Шевченко своїм гарячим словом спопуляризував ці змагання і перекував їх у могутні гасла для майбутніх поколінь. Драгоманов, Франко, Грушевський і цілий ряд найперших учнів розвинули новочасну ідеологію українства й реалізували її у громадському житті.

Про все це, та про незнищенність українства, як і його носія — народу, і йдеться на подальших сторінках цієї праці.