Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Щодо П. Дорошенка, то його позиція відносно існування незалежної Української держави залишалася незмінною. Це підтверджують численні факти. Наприклад, у листуванні державних діячів Речі Посполитої, зібраному і виданому в кількох томах титулярним київським єпископом А. Залузьким, міститься лист М. Вишневе- цького до М. Ханенка, тоді ще уманського полковника. Польський король писав, що «Дорошенко не бажає, щоб польські дворяни вступили в свої спадкові маєтки, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням».

Джерела польського і російського походження засвідчують, що восени 1670 року П. Дорошенко зробив ще один крок у напрямі зближення з Портою. Гетьман зібрав у Чигирині раду, яка висловилася за присягу козаків турецькому султану. Водночас правобережний правитель вживає ряд заходів щодо розширення кола своїх союзників у боротьбі з ворогами. У цьому плані, очевидно, доцільно розглядати його контакти з курфюрстом Бранденбурзьким і російським урядом. Крім того, як відомо, деякий час він підтримував зв’язки з донським отаманом Степаном Разіним, який очолив селянську війну в Росії. Але активна зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка ускладнилася наступом польської армії Я. Собєського на Поділля. Впали кріпосні мури кількох міст, були захоплені сотні сіл і десятки містечок. Уже вкотре в українсько–польські війни втрутилися Крим і Туреччина. Восени 1671 року кровопролитні бої за участю татарської орди точилися в районі Ладижина, Умані, Тростянця. У травні 1672 року похід «на Ляхистан» розпочала 120–тисячна турецька армія. Вступ у війну падишаха істотно змінив ситуацію на користь Дорошенка. Одне за одним почали складати присягу на вірність гетьману подільські міста. Поразку за поразкою терпіли поляки і козаки М. Ханенка.

П. Дорошенко з’явився перед ясними очима султана 16 серпня 1672 року. З бунчуком і прапором він увійшов у намет Мухаммеда IV, від якого одержав жупан, булаву й породистого коня. А вже незабаром почалася облога фортеці міста Кам’янця. Вона тривала недовго, з 18 по 27 серпня. Польські урядовці не могли організувати відповідної оборони, не допомогли і німецькі найманці. Мури фортеці впали, а з ними і надії польської сторони на успішну війну з турками. Розпочалися переговори, які завершилися підписанням Бучацького мирного договору, згідно з яким Туреччина одержувала територію Подільського воєводства. П. Дорошенко мало виграв від перемоги Оттоманської Порти. За ним визнавалися лише традиційні межі козацької території («в старих кордонах»).

Гетьман усе більше й більше розчаровується у діях стамбульського двору. Не випадково він розпочав переговори з Польщею, а через кілька місяців з Росією. На жаль, вони завершилися безрезультатно. Більше того, на початку 1674 року об’єднані сили Г. Ромодановського і нового лівобережного гетьмана І. Самойловича, розпочавши наступ, оволоділи Правобережжям (крім Чигирина). 17 березня 1674 року на раді у Переяславі І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра». На цій раді М. Ханенко добровільно склав гетьманські клейноди перед І. Самойловичем. Але цей тріумф московської політики був недовговічним. Незабаром вторглися татарські орди, сіючи розруху і смерть на Правобережній Україні. На допомогу П. Дорошенку вирушив сам турецький султан.

Українсько–російські війська поспішно відійшли за Дніпро. Вже вкотре місцева людність залишилася безборонною. Палали міста і села, тисячі бранців гнали в Крим, прокляття туркам і їх союзнику П. Дорошенку линули над заюшеною кров’ю українською землею. Але знаходилися люди, які боронилися від ворога. Всі без винятку вітчизняні літописці відзначають героїчну оборону Ладижина. Цілий тиждень тривали жорстокі бої під Уманню. Навіть після падіння фортечного муру уманці не припинили опору. За свідченням очевидців, жителі міста обороняли кожну вулицю, двір, будинок. Тоді «кров текла річками» — турки не жаліли ні дітей, ні стариків. Місто було спалене дощенту. Але і турки, наштовхнувшись на впертий опір місцевого населення, змушені були припинити наступ і відійшли за Дністер.

Дорогою ціною далася П. Дорошенку перемога над політичними противниками. В руїнах лежав колись квітучий край, місцева людність була знищена, забрана у кримську неволю, розбіглася на Волинь, у Галичину, Лівобережну Україну. Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собєський кинув добірні війська на Поділля. Зав’язалися нові бої, і були нові переговори з поляками. Але непоступливість Варшави у державно–політичних питаннях, які піднімав гетьман, робила їх, по суті, безперспективними.