Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Весною–літом 1669 року на плечі П. Дорошенка ліг новий тягар політичних проблем. Насамперед розгорілася жорстока боротьба з П. Суховієм, якого підтримували Запорожжя, частина правобережних полків і кримська орда. На початку 1669 року Дорошенкові вдалося розгромити війська Суховія й орди союзних з ним кримських татар. Суховій ледве врятувався й разом з татарами втік. Допоміг правобережному гетьману у цій перемозі Іван Сірко. Однак Суховій не заспокоївся, тим більше, що його незмінно підтримували кримські татари. Хан Ааділь–Гірей знав, що Дорошенко скаржився на нього султанові й домагався, щоб його було скинуто з кримського престолу, й через те допомагав Дорошенковим ворогам. Улітку 1669 року Суховій узяв в облогу Дорошенка поблизу села Конончі над Россю. З Дорошенком було всього дві тисячі козаків. Перед правобережним гетьманом виникла загроза потрапити у ворожі руки. Але в цей час до табору прибув турецький чауш і наказав Суховію відступити.

Суховій не міг не послухатися, оскільки його головна військова сила складалася з татар, турецьких підданих. Він відмовився від гетьманства, а козаки, що були при ньому, пішли до Умані й проголосили уманського полковника Ханенка гетьманом. Дорошенко, підійшовши до Умані, спершу уклав з Ханенком договір — аби обом суперникам їхати в Чигирин, де рада мала вирішити спір між ними й визнати одного з них гетьманом. Але Ханенко, замість того щоб їхати на раду, запросив кримську орду й пішов війною на Дорошенка. В обох суперників військо складалося головним чином з татар. У Дорошенка була орда білгородська, що не була під владою силістрійського паші. До Ханенка приєднався Юрій Хмельницький. Під містечком Стеблевом Дорошенко здобув перемогу й прогнав Ханенка на Запорожжя. Юрій Хмельницький був пійманий і відправлений у Туреччину, де угримувався в Семибаштовому замку.

Ханенко не заспокоївся, підрядив посольство до польського короля й дістав від нього грамоту на гетьманство. Дорошенкові довелося протягом кількох років мати справу з цим затятим ворогом і вести з ним запеклу боротьбу. З допомогою коронного гетьмана Яна Собєського Ханенко утвердився в Ладижині. Поляки зайняли міста Немирів, Брацлав, Могилі®, Рашків, Бар та інші і віддали їх під урядування Ханенкові. Таким чином, в Україні, як уже зазначалося, виявилося водночас три гетьмани: двоє на правому й один на лівому березі Дніпра.

Ситуація на Правобережній Україні була вибухонебезпечною, оскільки несла в собі загрозу війни Дорошенка з Польщею. Але правобережний гетьман зробив спробу перенести проблеми своїх взаємин із Польщею у сферу дипломатії. У травні—липні 1669 року козацькі посли від Дорошенка взяли участь у роботі елекційного сейму у Варшаві, на якому обирався новий польський король Михайло Вишневецький. Зустрівшись з новообраним польським королем, вони знов повторили йому «Пункти про потреби Війська і руського народу» з вимогами автономії України на засадах Гадяцьких статей.

Негативну реакцію на це польських правлячих кіл яскраво описує Самійло Величко. «Оті Дорошенкові посланці, Петрановський і Тарасенко, незабаром повернулися з Польщі, в ГІилипівський піст прибули в Чигирин, а добре вивідавши про всі польські пристрасті, донесли йому, Дорошенкові, що поляки, побачивши Дорошенкові пункти й побажання всього Війська, вельми ними лишились уражені й почали дихати таємним, схованим в їхніх серцях, гнівом і відпровадили їх, Дорошенкових послів, ні з чим, відклавши комісію на інший час, а Дорошенка обіслали через тих послів тільки фіглями та листовними компліментами».

Саме такі дії гетьмана П. Дорошенка яскраво висвітлюють політику гюлівасалітетності, яка виражала бажання гетьмана лавірувати між польським королем, турецьким султаном, не пориваючи з жодним та прагнучи заручитись їхньою підтримкою і убезпечити Україну від вторгнень. Він також продовжував підтримувати зв’язки і з Московією. У взаєминах з обома сусідами він дотримувався послідовної і принципової лінії, спрямованої на відновлення територіальної цілісності Української держави.

З таким настроєм П. Дорошенко вирішив узяти участь у роботі спільної українсько–польської комісії в Острозі, шо розпочала роботу влітку 1670 року. Козацька сторона виробила своїм делегатам наказ із 24 пунктів. Документ цікавий тим, що надзвичайно рельєфно відбиває державницькі устремління як самого гетьмана, так і його найближчого оточення. Військо Запорозьке твердо й однозначно заявило, що воно вимагає окремої території в складі Київського, Паволоцького, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговицького, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського і Білоцерківського полків, на які поширювалася виключно козацька юрисдикція. Не менш важливе значення мали статті, що стосувалися прерогатив державного будівництва, конфесійного, культурно–освітнього та економічного характеру (свобода православної віри, рівноправність представників різних конфесій, заснування шкіл і друкарень, повна амністія повстанцям, вільне заняття козаків різними видами господарської діяльності і т. п.). Однак, незважаючи на великий політичний досвід генерального писаря Михайла Вуякевича, який очолював українську делегацію, польська сторона не бажала йти ні на найменші поступки. Більше того, Варшава пішла на переговори з М. Ханенком, представники якого 23 серпня уклали в Острозі угоду. Аналіз змісту цього документа свідчить, що, попри його урочистість, він, по суті, повертав Україну до складу Речі Посполитої в межах тих прав, які існували напередодні Національно–визвольної війни.