Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

За цих дуже складних обставин гетьман показав себе видатним дипломатом. Захоплення можуть, наприклад, викликати його дії по залученню на свій бік Кримського ханства. Він навіть пішов на те, аби залишити заложником у Криму свого улюбленого сина. Одначе гетьман не спокушався досягнутою угодою. Він знав її переваги, та разом з тим передбачав і ускладнення, які міг викликати союз із татарами. Та все ж тил повстанців був більш–менш забезпечений, крім того, в розпорядження Б. Хмельницького надана мобільна татарська кіннота.

Добре допомагало йому і знання суспільного ладу, придворних звичаїв та установ Оттоманської Порти. Великий дипломатичний такт гетьмана, його проникливість і знання міжнародної обстановки забезпечили протягом усієї війни нейтралітет Туреччини, що дало можливість зосередити головні зусилля на розв’язанні найважливішого завдання — визволення України від іноземного гніту і створення незалежної держави.

Дещо інакше складалися відносини Б. Хмельницького з молдавським господарем Лупулом. Адже зрада Лупула, який інтригами прагнув ускладнити відносини Польщі й України, викликала відверте невдоволення гетьмана. У вересні 1650 року козацьке військо здійснило стрімкий похід у Молдавію і змусило господаря капітулювати. Більше того, за два роки після другого походу Лупул погодився на шлюб своєї дочки Розанди із сином гетьмана Тимошем. Так було встановлено союз між Україною і Молдавією.

Звісно, цим далеко не обмежується коло країн, з якими Б. Хмельницький підтримував зв’язки. Спади і піднесення спостерігались у його стосунках із правителями Трансільванії та Валахїї. Гетьман робив кроки, щоб ввести Україну, відому лише героїчними походами запорожців, у коло інших європейських держав. Наприклад, він прагнув налагодити зв’язки з Венеційською республікою, є також відомості про його дипломатичні контакти з Бранденбургом. Листа до Б. Хмельницького надіслав керівник англійської буржуазної революції Олівер Кромвель, який назвав гетьмана «генералісимусом війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володарем усіх запорозьких козаків, страхом і винищувачем польської шляхти, завойовником фортець, викорінювачем римських священиків, переслідувачем язичників, Антихриста й іудеїв».

Джерела свідчать, що керівник Визвольної війни був добре інформований про всі події у Польщі та інших країнах. При гетьманській канцелярії існувала дипломатична служба, яка розробляла інструкції, готувала посольства, оформляла листи і т. п. У резиденції гетьмана склався навіть церемоніал прийому послів, ведення з ними переговорів, підготовки прощальних аудієнцій тощо.

Та головне полягало в тому, що дипломатична служба молодої Української держави показала свою життєздатність і в умовах найскладнішого хитросплетіння політичних подій тих літ, по суті, забезпечила міжнародну ізоляцію Речі Посполитої.

У своїй політичній діяльності, яка охоплювала практично всі сфери життя молодої держави, гетьман з початку Визвольної війни намагався налагодити також зв’язки з Росією. Від першого листа Б. Хмельницького від 8 червня 1647 року російському цареві Олексію Михайловичу і направлення свого першого посланника київського полковника Силуяна Мужиловського в Москву у січні 1649 року до Переяславської ради 1654 року спливло немало часу. Допитливий читач може поцікавитися: чому так довго розв’язувалося це питання? Справа тут далеко не в особі Хмельницького чи його найближчих сподвижників. Треба враховувати багато факторів, які так чи інакше впливали на хід війни: по–перше, гострий соціальний характер подій в Україні (знищення селянами представників панівних станів, ліквідації кріпосництва і найпотворніших форм експлуатації, які були суголосні антифеодальним настроям селян і городян самої Росії); по–друге, союз Хмельницького з кримським ханом, одвічним ворогом Росії, і, по–третє, складну міжнародну обстановку, яка загрожувала воєнними конфліктами Росії з Річчю Посполитою. Тому Москва тривалий час зволікала щодо вирішення цього питання, пропонувала компромісні варіанти, виступала за переговори між Україною і Польщею тощо.

Політична ситуація істотно змінилася на осінь 1653 року. Після багатьох років вагань Росія нарешті погодилася прийняти Військо Запорозьке до свого складу. 1 жовтня 1651 року відповідну ухвалу прийняв Земський собор — найвищий станово–представницький орган Росії. У ній говорилося про переслідування православних у Речі Посполитій, порушення нею попередніх угод тощо. Вже 9 жовтня царські посли виїхали в Україну. Незабаром приготування були закінчені. Морозного сонячного ранку 8 січня 1652 року на центральній площі міста Переяслава зібралася козацька рада.