Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Тим часом турецький паша, що командував над Кафою, довідався вже, які гості зближаються, і приготовивсь до оборони. Усю свою силу, якою розпоряджався, поставив на валах. Поставили тут гармати, хоч паша сам не вірив, щоб можна тут боронитись. Видав приказ, щоб військо, уступаючи, схоронилось на замку. Туди позношено багато харчів. Цей замок уважав він за нездобутий і тут зможе видержати довшу облогу, поки не наспіє підмога. За нею послано до найближчих городів надбережних. Довідались про це і кафські купці. Між ними настав великий переполох. Вони заносили своє майно то до замку, то переносили на кораблі, що стояли в пристані, інші знову ховали усе по льохах, котрих у Кафі було доволі.

Цілу ніч вижидали наступу. Турки зброїлись по домам. Зношено там зброю, муніцію, набирано в бочки воду для гашення пожарів. Паша був певний, що замку не візьмуть, бо таких грубих мурів легкою гарматою не розіб’є, а по вулицях справлять турки козакам таку купіль, що жоден звідсіля не вийде. До турків пристали ще і вірмени, і греки, італійці. Всі вони вважали козаків за грабіжників і своїх ворогів. Одні невольники молились по тюрмах і базарних магазинах за побіду християнського війська, котре висвободить їх з неволі.

Другого дня рано військо зійшло з гори і приладилось до наступу. Наступали з трьох боків і йшли з таким завзяттям, що в котрімсь часі змели турецьке військо з валів і увійшли до города. Та тут привітали їх страшенним огнем з вікон і з дахів — кожний дім перемінився на окрему фортецю. Турецькі доми з заґратованими вікнами і сильними дверима. Люде живуть на подвір’ї і огороді, який прилягає до дому, околеного муром.

Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити до відступу. Не хотів втрачати людей. Оборонці дуже зраділи, що козаків прогнали. Тим часом козаки позаходили іззаду. Перелазили мури і через огороди добрались до домів, звідки їх ніхто не сподівався. Роззвірене військо стало вибивати впень усіх, кого стрінули. І зараз стали грабити добичу, яку знайшли. В короткім часі усі вулиці одна за одною були взяті. В городі настав великий крик і лемент. Мешканці ховались по льохах.

Невольники, дізнавшись, усіх повбивали, пошарпали на куски своїх дозорців, розбивали двері, ламали на собі кайдани і вибігали на вулицю з чим попало. Козаки забирали їх на збірне місце, тут були козацькі старшини, котрі роздавали між них зброю, хто був до цього здалий, і формували зараз сотні та посилали у бій…

Сагайдачний поїхав у город з своїм штабом, оточений цілою ватагою розсильних козаків. Усюди лежали трупи побитих людей. З домів, з базарів забирали всяке добро і зносили на визначене місце. Сагайдачного всюди вітали радісними окликами: «Слава Сагайдачному!» Невольники ставали перед ним навколішки і підносили угору руку. Тиснулись до нього, хапали за стремена, цілували в ноги».

Звістка про славний подвиг запорожців передавалася з уст в уста. Ректор Київської братської школи Касіан Сакович так описав заслуги Сагайдачного у цій воєнній експедиції:

Крім таланту військового полководця гетьман Петро Конашевич–Сагайдачний увійшов в історію Запорозької Січі і як представник поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Війська Запорозького, намагалася відстояти інтереси українства через переговори і компроміси з польським урядом. Але при цьому слід говорити про роздвоєність політичної самосвідомості Сагайдачного: він твердо відстоював конфесійні права українського народу, та все ж завжди усвідомлював себе підданим короля, громадянином Речі Посполитої. Ця риса характеру гетьмана, певною мірою підігріта його шляхетським походженням, щоразу проявлялася тоді, коли йому доводилося балансувати між інтересами Варшави і Запорозької Січі, інтересами «статечних» козаків і «черні». Звідси його постійні пошуки компромісів з польським урядом. Така позиція гетьмана не завжди вдовольняла рядове козацтво, що і пояснює втрату ним час від часу гетьманської булави.

Як свідчать матеріали переговорів між козаками й представниками польського уряду, які відбулися в 1616 році над річкою Роставицею біля Паволочі та в 1617 році в урочищі Суха Вільшанка, що біля Білої Церкви, Сагайдачний погодився значно зменшити реєстр за рахунок козацьких низів. Зокрема, за умовою Раставицької угоди реєстр обмежувався трьома тисячами, хоча претендентів було майже 20 тисяч. Ті, хто не потрапляв до реєстру, так звані «випищики», мусили повертатися до своїх панів. Але цей пункт угоди виконати в тих умовах було просто неможливо, бо озброєні козацькі маси відразу спалахнули б як сухий порох. Це добре розумів Сагайдачний, а тому не поспішав виконувати досягнуті на Роставиці домовленості. Однак між козаками пішов поголос про угодовську позицію гетьмана і старшин, які взяли участь у переговорах з королівськими комісарами. Невдоволення Сагайдачним, що прокотилося серед козаків — «випищиків», призвело до того, що гетьман лишився булави. Новим гетьманом став Яцько Бородавка.