Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Над гетьманом і його родиною була вчинена жорстока розправа. Самого Івана Самойловича заслано до Сибіру — в місто Тобольськ, а сина Якова з дружиною — в Єнісейськ, дружину гетьмана відправлено на постійне мешкання в містечко Седнів (Чернігівщина) до молодшої дочки; сина Григорія скарано на смерть у місті Севську.

У колишнього гетьмана було конфісковано (за дослідженням Миколи Костомарова) значні багатства: села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней, столовий срібний посуд, золоті й срібні прикраси з коштовними каменями, оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого й жіночого одягу, збрую, екіпажі тощо, а також велику кількість грошей: 4916 золотих червінців, 47 432 срібні талери (в Україні вони ще називалися єфимками), 2286 срібних левків (турецька монета), 3814 срібних копійок, 3000 срібних чехів (російських півторагрошовиків). Половину цих багатств було передано в казну Російської держави, а решта перейшла в розпорядження новообраного гетьмана Івана Мазепи. З цього грошового скарбу і пожитків він передав князю Василю Голіцину 11 000 крб. (золотими червінцями і срібними талерами), понад три пуди срібного посуду, різних речей на 5000 крб. і трьох породистих коней з сідлами.

Іван Самойлович скінчив життя 1690 року в далекому Тобольську.

Він належав до непересічних постатей в багатостраждальній історії України, виступив як один з багатьох борців за об’єднання українських земель в єдину державу — соборну Україну.

За визначенням відомого історика Івана Крип’якевича, цей гетьман «передусім відзначався широким політичним світоглядом, виходив поза тісні інтереси Лівобережжя і в свою політику включав справи всієї України».

«Сірко і Самойлович, — писав видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький, — були безперечно найсильнішими людьми свого часу і типовими виразниками волі народу, яким вони правили». А про самого гетьмана він додав: «Самойлович був людиною самовладною і честолюбною: він виношував у душі думку про владу над усією Україною і Запорожжям».

Академік В. Смолій зазначає, що «козацьку Україну як єдину політичну структуру вбачав не лише П. Дорошенко. Історики недооцінюють у цьому плані діяльність лівобережних гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. Як правило, вони наголошують на соціальному аспекті їх політики, говорять про промосковські орієнтації тощо. Але це лише один аспект політичних портретів названих гетьманів. Другим, не менш важливим аспектом їх діяльності було прагнення об’єднати українські землі під однією гетьманською булавою. І. Самойлович у своїй політиці також часто виходив з інтересів усієї України. Взявши курс на створення аристократичної держави з міцною гетьманською владою, він рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну окремішність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав із поля зору Західну Україну»…

Гетьман України І. Мазепа (1687—1709) був високо інтелектуальною особистістю, здобувши ґрунтовну освіту, володів кількома іноземними мовами на різному рівні, мав інтерес до ренесансового бачення правителя та держави, сам не цурався мистецтв — музики і віршотворення, цікавився архітектурою, книгами на рівні бібліофільства, образотворчим та ужитковим мистецтвом. Наближав до себе богословів та філософів, а також поетів, творців образотворчого мистецтва, будівельників–архітекторів.

Розвиток освіти бачив як один із магістральних курсів у своїй політиці, віддаючи цьому чимало уваги; зокрема підніс значення Київської академії, сприяв заснуванню Чернігівського колегіуму, добирав керівників освітнього процесу, дбав про науки та вчених.

Активно сприяв національному книгодрукуванню і прикладному до нього граверству, фінансуючи різні видання особисто. Дбав про церкву і підносив її: по–перше, через будівництво храмів, по–друге, через її мистецьке та обрядове наповнення. Через універсали намагався вирівняти відносини між станами, постаючи проти зловживань козацької старшини щодо міщан, монастирів та тієї ж старшини щодо біднішого козацтва, піклувався про полегшення тягарів робочим станам. Володіючи сильною персональною владою, застосовував колективні форми правління, зокрема Генеральну раду. Правління творив на раціоналістичній основі, засновуючи його на мудрості, розумі, доцільності та реальних можливостях. Інтереси держави та своєї землі ставив вище особистих і віддавався їм із самопосвятністю, хоч мав і свої вади. Поклавши своє життя на вівтар служіння Україні, гетьман І. Мазепа полишається однією з найсуперечливіших постатей нашої історії.