П'єр ШЕВАЛЬЄ - Історія війни козаків проти Польщі

Отже багато з селян щодня приєднувалося до Хмельницького, а козаки знову почали свої походи та шарпанини в різних місцях, особливо ті, які жили поблизу Дністра та Валахії, бо вони більше призвичаєні до похідного життя. Гетьман Потоцький відрядив дві тисячі під командою свого сина, кам’янецького старости, {74} щоб розігнати всіх тих свавільників; але замість надіслати йому допомогу, як [молодий Потоцький] просив, він відкликав його назад, вважаючи, що краще зібрати все військо в єдине ці- ле. Гетьман надіслав потім сім загонів до Білої Церкви, щоб узяти козацьких язиків, але замість того, щоб виконати цей наказ, вони затрималися для пограбування Паволочі. Недалеко від цього місця їх зустріли дві тисячі козаків і п’ятсот татар, які атакували поляків і погнали /171/аж до брами цього міста та примусили їх віддати всю здобич, яку вони було забрали. Поразка польських загонів була б неминучою, коли б не кілька загонів князя Вишневецького, які дуже вчасно прийшли їм на підмогу і примусили втікачів повернутися чолом до переслідувачів та відбити частину останніх до їхнього табору, а частину аж до Білої Церкви. Поляки довідалися від полонених татар, взятих при цій нагоді, що з Хмельницьким було лише дві тисячі їхнього війська, але до них мали приєднатися цими днями ще чотири тисячі; решта ж невірних погнала в степи своїх коней, щоб попасти їх там, та що вони одержали наказ бути напоготові, щоб в найближчий час повернутися до Польщі. Це повідомлення змусило гетьмана Потоцького припинити свій марш аж до прибуття обозу і піхоти. Порадившись з офіцерами про те, що робити, він вирішив захопити Фастів, місто по дорозі до Києва, щоб полегшити зв’язок і навіть об’єднання з князем Радзівіллом. Тоді як він стояв табором у Паволочі, очікуючи на піхоту, що йшла дуже повільно, пошесть забрала у цвіті літ князя Михайла Корибута-Вишневецького, який дав доказ надзвичайної хоробрості і діяльності протягом усієї війни, що позбавила його прибутків з усіх його маєтків, розташованих на Україні.

Коли військо 25 серпня віддало йому останню шану, воно наступного дня рушило до Трилісів, які були досить добре укріплені. Коли залога дуже гордо відповіла на гостру вимогу польського гетьмана здатися, він відрядив генерала артилерії і комісара війська Пшиємського, а також підполковника Берга з полку князя Богуслава Радзівілла разом з сьомастами німецьких уланів для атаки Трилісів. Вони втратили шістдесят чи вісімдесят душ при наближенні, серед них капітанів Штрауса і Валя; діставши підмогу від /172/польської піхоти, вони менше ніж за дві години оволоділи місто і замком, незважаючи на запеклий опір обложених, серед яких навіть жінки боролися з косами в руках. Усіх тут посічено без різниці статі і віку, а козацького управителя Трилісів повішено над вогнем; коли все було пограбовано, то решту, яку не можна було забрати, спалено разом з містом. Ця суворість справила, мабуть, більше враження, ніж коли б поляки вдалися до ласки, бо як тільки у Фастові помітили пожежу, триста козаків, які охороняли це місто, залишили його, а за ними пішли й мешканці, хоча Фастів міг чинити опір полякам, що завдало б останнім численних жертв.

Князь Януш Радзівілл, очікуючи королівського наказу, а також наближення польського війська, стояв весь час поблизу Києва не без деякої небезпеки, оскільки ворог добирав усіх заходів, щоб напасти на нього або, принаймні, перешкодити йому з’єднатися з гетьманом Потоцьким. 16 серпня полковник Нольд, якого князь надіслав було з загоном, натрапив біля млина, недалеко від одних з воріт Києва, названих Золотими, на велику групу козаків, змішаних з татарами; це зразу викликало тривогу у польському таборі і частина легкої кінноти так навально вдарила на козаків, що після того, як козаки захопили було один міст, який, на їхню думку, дасть їм безпеку, їх полягло з тисячу. Поляки дізналися від кількох полонених, що тут було три тисячі козаків, до яких мала приєднатися ще тисяча, і вони хотіли атакувати литовське військо в його укріпленнях.

Князь Радзівілл після цієї перемоги зняв сторожові загони і вирушив маршем, щоб з’єднатися з польським військом, залишивши в Києві достатню залогу з відповідним спорядженням для охорони міста. Гетьман Потоцький, який надіслав було назустріч Рад- зівіллові /173/тисячу п’ятсот чоловік, підійшов аж до Василькова з рештою свого війська, щоб полегшити з’єднання. Хмельницький, відчуваючи себе не досить сильним, щоб перешкодити просуванню поляків, і передбачаючи, яка з того може бути для нього шкода, вирядив до польського гетьмана послів для мирного полагодження справ і з проханням, щоб гетьман використав свій вплив у сенаті та серед польського війська з метою уникнення того пролиття крові, яке мало статися, та щоб Хмельницький і козаки знову набули ласки його королівської величності, причому Хмельницький запевняв, що вони вірно служитимуть королю і свято дотримуватимуться пунктів Зборівського договору. Ці мирні слова Хмельницького не зробили надто вели- /174/кого враження на польського гетьмана, який був добре поінформований про невпинні клопотання Хмельницького перед Портою та ханом про одержання від них негайної допомоги; отже, гетьман бачив, що Хмельницький все це робить для того, аби виграти час та поліпшити свої справи. Тому він зовсім не взяв пропозиції Хмельницького [131]до уваги, а думав лише про те, щоб закінчити війну силою, оскільки польське військо значно зміцнилося після з’єднання з литовським військом, де було дев’ять тисяч добір- них людей. Проте Хмельницький зовсім не втрачав надії, і, хоча йому прийшли на підмогу шість тисяч татар, він поновив старання щодо мирного полаго- дження справи, а київський воєвода різними клопотаннями намагався переконати польських гетьманів покласти край цій війні краще пробаченням, ніж продовженням стількох убивств; він доводив їм при цьому, наскільки поневіряння вояк під час цієї кампанії та хвороби, що поширилися серед них, зменшують і зменшують день у день їх кількість. Під впливом цих застережень гетьмани Потоцький і Радзівілл згодилися прийняти козацьких послів, які прийшли просити миру. Потім Хмельницький забажав, щоб до нього надіслали когось для обговорення умов з ним та з писарем, його головним довірником Виговським. Поляки відрядили для цього капітана кінноти Маховського з листом від гетьмана Потоцького до Хмельницького. Проте оскільки в листі не надано Хмельницькому достоїнства гетьмана Війська Запорозького, то це обминення було сприйнято як велика образа і спочатку викликало багато ремства серед козаків, але Маховський виклав їм істотні причини цього, і козаки заспокоїлися. Потім розпочалися переговори, на яких польський посол запро- /175-176/понував, щоб Хмельницький відправив татар, а сам прийшов до польського табору засвідчити свою пошану гетьманові. Хмельницький довго опирався проти першої пропозиції, незважаючи на те, що його писар робив усе можливе, намовляючи його до згоди; нарешті він погодився на обидві пропозиції, хоч козацька старшина та руські селяни виявляли дуже велику неохоту щодо другої. Оскільки продовжувати ці переговори в таборі було недоцільно з огляду на татар, які могли довідатися, про що домовляються, і зазіхнути на особи комісарів, Виговський доклав багато старань, щоб перенести переговори в місто Білу Церкву.