П'єр ШЕВАЛЬЄ - Історія війни козаків проти Польщі

Татари воюють тільки великими загонами в дві-три й чотири тисячі вершників, а то й більше; вони не розпочинають бою, якщо не впевнені у своїй перевазі. Коли на них нападають, вони відступають і розосереджуються на маленькі загончики так, що поляки й німці, які йдуть щільним строєм і ескадронами, не знають, кого атакувати. Відступаючи, татари так влучно відстрілюються своїми стрілами, що часто досягають ними своїх переслідувачів більше як за двісті кроків. Потім за чверть милі вони з’єднуються і кожен в одну мить стає на своє місце, на яке він повертається таким самим способом ще багато разів; але так діють татари лише тоді, коли їх велика кількість, інакше вони тікають прожогом. Отже, якщо їх не захопити вночі, що зрештою досить важко, бо вони завжди чатують, або при переході через ріку або яр, то нелегко завдати їм поразки.

З ясиром вони поводяться, як з рабами: продають їх купцям з Константинополя чи з інших міст Сходу, які торгують у Кафі, або залишають бранців для своєї власної потреби, наказуючи їм пасти худобу, обробляти землю в тих місцях, де татари займаються сільським господарством. Вони годують їх тим, що й сами їдять, як це мені розповідали польські та французькі офіцери, між іншими підполковник Ніколе та капітан ла Крустад, котрі мали нещастя потрапити до рук татар. Поляки платять їм тим же: за винятком татарських дітей, яких вони беруть на службу до себе, охрестивши їх та виховавши в християнській релігії, і за винятком деяких мурз, яких поляки тримають в ув’язненні і з якими поводяться досить /73/добре, щоб їх обміняти на польських магнатів, які потрапляють у татарський полон; з усіма іншими татарами поводяться, як з рабами. Полонені постійно закуті в ножні кайдани, і їх, як тих в’ючних тварин, примушують носити всілякі тягарі: вапно, цеглу та інші матеріали для будівель, дрова для кухні й для кімнат, прибирати житла, обробляти землю, а також змушують працювати на інших подібних роботах. Їх завжди підганяє наглядач; ці нещасні можуть дуже часто заробляти нагаї. За одержані гроші вони купують собі харчі, бо їх звичайна їжа лише хліб та вода, а часом трапиться їм [здохлий] кінь. Під час мого перебування у Варшаві у короля та магнатів було двісті чи триста татарських рабів, які так жили. /74/

Польща часто боролася проти могутніх ворогів. Вона воювала з Німецькою імперією, з рицарами-хрестоносцями, або тевтонами, відколи ті оселилися в Пруссії та діставали підтримку від німців; з татарами, які часто нападали на Польщу і кілька разів перейшли її від краю до краю; потім вона воювала з турками, які 1621 р. прийшли під Хотин на Дністрі з чотиристатисячним військом та загрожували, що поглинуть усе королівство, тим більше, що в той же час шведський король Густав-Адольф вдерся в Лівонію з величезними силами. Проте поляки завжди чинили опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і все ж ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смерті короля, бо ці бунтарі втягнули у свій заколот мало не все населення Чорної Русі. Крім того, позбувшись раптом тієї смертельної і непримиренної ненависті, яку вони завжди відчували до татар, козаки ввійшли з ними в спілку й навіть попросили підтримки у турків для цілковитого зруйнування та спустошення Польщі.

З’єднавши свою військову силу з військами невірних, козаки зробили за неповні чотири роки чотири великих напади на польське королівство, йдучи з двохсот і /75/трьохсоттисячним військом, тим грізнішим, що ця селянська піхота, загартована працею та негодою, досить звикла до похідного життя внаслідок частих наскоків татар на цю країну, і одержавши підтримку татарської кінноти, яка безперечно була б найкращою в світі, коли б її вишколити й дисциплінувати так, як кінноту християнських країн.

Богдан Хмельницький був першою іскрою цього повстання та рушієм усієї війни. Він народився шляхтичем, був сином підстарости, [82]який служив у одного з польських вищих військових. [83]Вступивши замолоду до козацького війська простим солдатом, він дослужився до рангу сотника; [84]потім був послом від цього війська до польського сейму, пізніше – генеральним комісаром і, нарешті, став гетьманом, маючи, між іншим, деяку освіту, що рідко буває у цих людей. {38} Король Владислав, якому надоїло сидіти без діла, коли більшість інших християнських королів і князів були зайняті війною, 1646 р. міркував про план війни проти перекопських татар, яких він хотів вигнати з Криму. Хмельницький здавався йому гідним командувати козацьким військом, якому король надавав головного значення в цьому поході. Проте плани короля не були підтримані ні християнськими монархами, зрештою досить зайнятими чимсь іншим, ані навіть венеціанцями, на допомогу яких він розраховував; до того ж Річ Посполита поставилася з підозрою [85]до його озброєння, і Владислав IV змушений /76/був розпустити військо, яке він озброїв за рахунок значної частини посагу своєї дружини – королеви. Отже, Хмельницький, залишившись без зайняття, незабаром найшов чим зайнятися, зайшовши у розбрат з Чаплінським, лейтенантом великого коронного хорунжого Конєцпольського, за межу одного з своїх маєтків. Ця звада сильно загострилася внаслідок поганого поводження Чаплін- ського з дружиною Хмельницького та сином, якого в цій сварці побили палицями. Невдовзі Хмельницький знайшов спосіб добитися сатисфакції за цю образу, використовуючи прагнення до визволення, що він його помітив серед руського населення, яке не могло насолоджуватися миром, бо мир замість того, щоб приносити йому (населенню) спокій, давав шляхті більше змоги держати селян у рабстві та пригніченні. Отож, врахувавши їхнє незадоволення та впевнившись у відданості своїх козаків, Хмельницький подався на початку 1648 р. до порогів чи островів Борисфена, щоб бути безпечним від наскоків поляків та укріпитися там.