Дмитро Багалiй - Історія Слобідської України

Сковорода розумів заповіді не буквально, а, як і усю Біблію, тільки алегорично, шукаючи у них внутрішнього розуму. Першу заповідь «Аз есьмь Господь Бог твой» він, наприклад, поясняв так: «Я — голова твого щастя і світ розуму. Оберігайся заснувати життя своє на інших совітах і вигадках, хоч би вони родилися у янгольських умах. Покладися на мене міцно; а коли, мене минувши, заснуєш своє життя на іншій премудрості, то хоч вона й буде тобі Богом, але неправдивим, і тому щастя твоє буде подібне до хвальшивої монети.

Уся сила заповідів, по Сковороді, міститься у єдиному слові — любов. А обряди й церемонії — се тільки признаки її, се лушпайка зерна, і як не буде при обряді любові, то се труна розмальована. Велика ріжниця між Законом Божим і церковним преданієм: Закон Божий існує вовіки, а пре-даніе не усюди й не навіки віків. Гріх — се страсть, нездорове бажання чогось видимого, найбільше заздрість.

Бєлгородський єпископ обурився на Г. С. Сковороду за таке вільне і незвичайне викладання катехизісу і звелів запитати його, чому він не викладає його звичайно. На се Г. С. Сковорода йому відповів: дворянство відріжняється від ченців і простого народа своєю більш широкою освітою і одежою, чом же йому в такому разі не мати особливого погляда на те, що для нього найпотрібніше у житті? Хіба однаково розуміє царя і царську владу чабан і міністр? Але все-таки через якийсь час Г. С. Сковорода мусив залишити посаду учителя у Колегіумі і зробився мандрованим учителем українського народа в високім значінню сього слова, учителем усіх його тодішніх станів: духовенства — ченців і священників, дворянства, цехових, військових обивателів і посполітих людей.

Пам'ятники словесності. Звернемо врешті ще увагу на тодішню слобод-сько-українську словесність, котра була у тісному зв'язку з освітою. Народ-ня словесність була у Слобожанщині чисто українська — та, яку утворював український народ у своїй цілокупності і в утворюванні котрої приймало участь і українське населення Слободської України — се були усякі пісні, історичні думи, казки, легенди і таке інше. Уся отся народня словесність увійшла в народне життя слобожанина; усю отсю поезію переселенці принесли зі собою з Задніпрянщини і Гетьманщини, і, як ми бачили, збіраючи у далеку дорогу, складали нові пісні про нову мандрівку. Без пісні не обходився слобожанин ні в щасливу, ні в тяжку годину свого життя. Були пісні парубоцькі і дівочі й жіночі, веселі жартівливі й сумні, обрядові й п'яницькі, козачі, чумацькі й бурлацькі. Вони не були надруковані і може тільки іноді переписувалися, але їх добре затримував у своїй пам'яті нарід, передаючи їх зміст і голос, як дорогий спадок, своїм нащадкам. Користувалися з сієї народньої поезії й тодішня українська інтелігенція. Так вона у пам'яті народа збереглася навіть до наших часів, і треба до сього додати, що багато українських пісень записано у Слобожанщині. А почали їх збирати і записувати народолюбці з давніх часів — з кінця XVIII і початку XIX ст. Народні історичні думи, сатиричні пісні й духовні псалми зберігали у своїй пам'яті сліпі українські кобзарі, бандуристи та лірники, які передавали їх зміст і голос своїм учням, а ті своїм, і так ся дорога спадщина дійшла й до нас. Кобза (інакше бандура) і ліра — се музикальні струменти кобзарів та лірників; кобза має струни, їх перебірає кобзар, на лірі ж лірник пере-бірає пальцями клавіші, а виграває вправлений в середині круглий лучок (смичок), як на скрипці. Кобзарі вигравали й співали перш усього думи: про бурю на Чорному морю, про те, як три брати утікали з Озова, про удову і трьох синів, про невільників, про Хведора Безродного. Потім вони співали релігійні стихи: про правду, про страшний суд, про блудящого сина, про муки Христа, про святого Миколая, про страшний час (смерть), про розлуку душі з тілом і нарешті пісні сатиричні — про щоголя (пташине весілля), про дворянку, про Хому та Ярему, про кисіля, про бугая. Думи — се історія народа, взагалі правдива, хоч і поетична. Вони будили національну самосвідомість у тих, хто їх слухав від бандуристів. Релігійні стихи мали велике моральне значіння, особливо стих про правду, де народ виявив свій погляд на правду, або краще сказати, на те, що не було на світі правди. «Нема в світі правди, правди не зіскати, — співав тут бандурист. — Тепер правда у панів в темниці, а щира неправда з панами в світлиці». Переходячи від сучасного власного життя, співець співає, що «вже тепер правда помірае, а неправда увесь світ зажерла. Увесь світ можна ісходити, і правди не зіскати. Свята правда — то єдиний Бог, котрий сомиряє неправду, сокрушить гординю, вознесеть святиню від нині до віка». «Щиголь», або «Пташине весілля», — се весела жартівлива байка або вигадка, а «Дворянка зла» — сатира на дворянську жону, котра веліла чоловікові продати воли і бики і купити їй червоні черевики, щоб вона боса не ходила і ніжок не колола, бо вона панського роду, не ходила боса зроду. Милий мусив продати лоша й кобилу та купити їй білило й красило, мусив продати усе своє добро — і тоді він суворо, навіть жорстоко проучив жінку-модницю. Оддає великим злим юмором і пісня про кисіля, де жінка малюється занадто жорстокою до чоловіка. Оттака була взагалі народня поезія.