Юрій Сорока - Безгетьмання та останній гетьман України

Зрозуміло, що такий контроль царських урядників надзвичайно сильно шкодив як самому Запорожжю, так і Україні в цілому. Економічні зв'язки, установлювані протягом сторіч, було розірвано. Багаті на дичину, рибу, сінокоси і соляні копальні краї залишились поза межами досяжності населення Подніпров'я, а товари, у яких мали потребу в Запорожжі, перестали надходити туди з царської милості. І, звичайно, така ситуація дуже скоро далася взнаки. Зубожіння населення Лівобережної України, до якого, як уже було сказано, призвела Північна війна і перебування великих підрозділів російського війська, лише прискорилося. Колись вільні й заможні, українські селяни перетворювались на бідноту, що було лише на користь Петру І. Адже не викликає сумнівів, що контролювати вбогих для влади є значно простішим завданням, аніж утримувати у ярмі заможних.

Однак хоча запорожці і перебували в скрутному становищі, вони певною мірою продовжили протистояння з царем. Під керівництвом кошового Гордієнка протягом 1710–1713 років проводили рейди на захоплені московськими військами українські міста, метою яких було здобуття потрібного Низовому війську спорядження, продовольства і фуражу. Проте слід зазначити, що масштабністю ці події не відзначалися. Це були радше операції невеличких загонів козацьких здобичників, аніж бойові дії, які проводили військові підрозділи.

До 1714 року, як пише Д. Яворницький, віра простого козацтва у спроможність шведського короля якось вплинути на ситуацію в Україні остаточно зникла. Тож коли Карл XII залишив межі Османської імперії і пішов через Трансільванію до міста Штральзунд, запорозькі козаки припинили будь — які зв'язки зі шведами.

Можемо сказати, що відхід військ Карла ХII мав для запорожців радше позитивні наслідки. Від 12 липня 1711 року, тобто від дати підписання Прутського миру, а потім з 3 квітня 1712 року, після Константинопольського трактату, Росія формально відмовилася від претензій на Запорожжя. Петро І був змушений визнати Запорізький край улусом Османської імперії, а самих запорожців — підлеглими ханських сераскирів. [1] Сераскир — в султанській Туреччині в XVI–XVIII ст. головнокомандуючий військами. У тексті документа було зазначено: «Его царское величество весьма руку свою отнимает от Козаков с древними их рубежами, которые обретаются по сю сторону Днепра и от сих мест и земель, и фортец, и местечек, и от полуострова Сечи, который сообщен на сей стороне вышеупомянутой реки».

За умовами Прутського миру, Московське царство відмовлялося на користь турків від усіх земель колишнього Запорожжя по ріку Орель. Також Петро І зобов'язався зруйнувати свої фортеці в Самарі, Кодаку й Кам'яному Затоні. Таким чином, цей мир, загалом невдалий для Московського царства, приніс полегкість у становище запорозьких козаків: після нього запорожці де — юре знову стали власниками того, що вони втратили після зруйнування Чортомлицької Січі й поразки під Полтавою, тобто всіх своїх земель від Нового Кодака до фортеці Святої Анни.

У цей час від Запорозького Низового війська надійшов лист до Івана Скоропадського. У ньому запорожці прохали гетьмана домогтися для них царського дозволу повернутись на свої колишні землі, щоб ствердити де — факто закладені у Прутському і Константинопольському трактатах домовленості. Нам достеменно невідомо, що саме відповів Петро І на таке прохання запорожців до власного гетьмана, але знаємо, що в 1713 році цар дозволив невеликому підрозділу запорозьких козаків повернутися в Україну й обрати собі місце для проживання. Наступного, 1714 року з меж Олешківської Січі в Україну повернулися ще триста п'ятдесят козаків. Однак слід зауважити, що царський уряд не погодився дати дозвіл цим людям поселитися у межах земель Запорозького війська. Натомість їм було запропоновано осісти на півночі Гетьманщини — у районі Глухова і в Конотопі. Цей крок, найімовірніше, був продиктований бажанням царя контролювати непокірних запорожців, що, звичайно, значно легше було зробити поблизу кордонів Московського царства. З цього приводу, як зазначає Д. Яворницький, граф Головін писав із Санкт — Петербурга до гетьмана Скоропадського: «Я про це доносив його царській величності, і його царська величність, хоч і не хотів тих, що повертаються, свавільних запорожців на Україну приймати, але, однак, коли деякі вже були прийняті, а за іншими посилав сам фельдмаршал, то государ зволив наказати мені до вашої вельможності і до пана фельдмаршала, щоб прийшлим запорожцям бути на вказаних квартирах, а тим, що мають прийти, поселяти в пристойних, по баченню вашої вельможності, місцях, і по спільній з паном фельдмаршалом згоді наказати дивитися, як вони там будуть жити і чи не буде від них якоїсь противності відбуватись». Зрозуміло, що такий стан речей у запорожців, котрі звикли жити вільно, не викликав великого захоплення. Однак вони не припинили спроб домогтися повернення з татарських володінь в Україну навіть на таких умовах. Цьому, безумовно, сприяв той факт, що зовсім не все було гаразд у стосунках запорозьких козаків і татар на землях Олешківської Січі.