Юрій Сорока - Безгетьмання та останній гетьман України

До усього згаданого додамо ще й одвічну ворожнечу запорожців з татарами. Адже усім відомий той факт, що козацтво як клас і Запорозька Січ як форма козацького самоврядування виникли саме для боротьби з татарами. Отже, стає зрозуміло, що, попри усю свою ненависть до московського царя, запорожці були змушені шукати його милості і для цього продовжували слати до Івана Скоропадського листи з проханням вплинути на рішення Петра І із запорозького питання.

У 1715 році кошовий отаман Василь Іосіфов відрядив із Січі до Глухова з листом писаря Рогулю. У листі кошового до Скоропадського було викладено прохання «чинить наиприлежнейшее старание и заступление о получении за их проступок прощения и о принятии в прежнюю милость и прихильность войска запорожского под державу царского величества». Цього листа гетьман Скоропадський надіслав Петру І з власним коментарем, у якому особисто прохав царя дозволити запорожцям повернутись. У відповідь на лист кошового і прохання гетьмана Петро І 10 лютого 1715 року видав царський указ, у якому сповіщав, що готовий прийняти під свою руку лише тих із запорозького товариства, хто визнає свою провину. У разі, якщо вони готові покинути татарську службу, цар зобов'язувався селити їх у межах Гетьманщини і навіть слухати не хотів про можливість відновлення старого устрою Запорозької Січі. Таке бажання він мотивував Константинопольським трактатом і незгодою Османської імперії на відновлення Січі. Хоча, мабуть, були у царя і власні аргументи для того, щоб не дати можливості організуватись кількатисячному війську, яке б знаходилося поза межами впливу Москви. Тож іще довгий час навіть по смерті Петра І — до 1734 року — запорожці були змушені терпіти зверхність татарського хана. Про ці події донесла до нас крізь сторіччя народна дума повні душевного болю рядки:

Але чим був для російської влади біль запорожців, як, утім, і біль козацької держави, яка після багатьох років кровопролиття і боротьби за незалежність ще більше загрузла у васальну залежність від чужої їй влади? Нічим. У будівничого Російської імперії був власний погляд на світовий порядок, і Запорозька Січ не була одним з його елементів. Вона створювала прецедент демократичного устрою в межах імперської диктатури, а тому була приречена на забуття.

Таким чином, можемо стверджувати, що Січ, як найголовніше джерело опору на Лівобережній Україні, до часу була локалізована Петром І. Відтак питання про скасування гетьманської влади стало тут лише питанням часу — Івану Скоропадському дали можливість дожити, утримуючи гетьманську булаву, але його наступник не був потрібен Москві. Перша Малоросійська комісія, відома як період Безгетьмання, була вже не за горами.

Однак у той час, коли Запорожжя перетворилось із впливового політичного гравця на невелику військову одиницю під владою кримського хана, значно посилився вплив на події в Україні тієї старшини колишнього гетьмана Мазепи, яка після поразки під Полтавою змушена була емігрувати з батьківщини. І найяскравішим з цієї плеяди козацьких емігрантів був, безперечно, Пилип Орлик.

Народився Пилип Орлик 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту Великого князівства Литовського. Документи тієї доби, які донесла до нас історична наука, оповідають, що династія Орликів походить від старовинного чеського баронського роду, поширеного у Чехії, Моравії та Сілезії. Далекий предок майбутнього творця першої української Конституції за часів гуситського руху, тобто у XIV — на початку XV сторіччя, змушений був емігрувати до Речі Посполитої. Саме від нього й походять предки Пилипа Орлика.

Наприкінці XVII сторіччя предки Пилипа Орлика відбували військову службу з оборони кордонів Польсько — Литовської держави. Так, відомо, що у 1673 році під час битви при волоському Хотині загинув його батько. Початкову освіту Пилип Орлик здобув, імовірно, у єзуїтському колегіумі у Вільно. Пізніше молодий Орлик вступив до Києво — Могилянської академії, яку закінчив 1694 року. Окремі згадки свідчать про те, що майбутню свою кар'єру Пилип Орлик бачив у якості священнослужителя. 1698 року він обійняв посаду кафедрального писаря у Київській митрополії. Того ж року Орлик одружився з донькою полтавського полковника Герцика, пов'язавши себе родинними узами із старшиною козацького війська. З 1700 року, завдяки протекції відомого церковного діяча того часу Стефана Яворського, Орлик зайняв посаду канцеляриста, а потім і старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії. Невдовзі молодого та перспективного службовця було призначено на посаду керуючого справами Генеральної військової канцелярії Запорозького Війська. Саме тоді на освіченого молодого інтелігента звернув увагу гетьман Іван Мазепа, наблизивши його до себе.