Євген Биба - Отаман Іван Сірко

От таку він, той Сірко, дав заповідь!

Козацький літописець Самійло Величко писав: «Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало. Поховавши ж і його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу й поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені та справ».

Івана Сірка, як кошового отамана, поховали за особливим козацьким звичаєм. Дубову труну поставили просто на землю, і тисячі козаків шапками насипали над нею високий курган, який би згодом було досить тяжко розкопати.

У 1709 році російські війська штурмом здобули Чортомлицьку Січ і, розлючені запеклим опором запорожців, стали нищити не тільки живих, а й мертвих, плюндруючи козацьке кладовище. На могилі Сірка знищили хрест. Саме поховання пограбували. З нього витягли цінні речі, лишилися тільки сліди від соболиної шапки, яка була на голові покійного.

Лише за чверть століття запорожцям дозволили повернутись на батьківщину. Поховання на січовому кладовищі були впорядковані. Замість знищеного хреста на могилі Сірка поставили камінь із пам'ятним написом, що зберігся дотепер.

Однієї весни Дніпро загрожував затопити півострів. Тоді капулівські селяни разом із жителями Покровки та сусідніх козацьких сіл перенесли труну з прахом отамана до Капулівки, поховали на урвищі і, за козацьким звичаєм, шапками насипали над труною могилу.

У часи, коли Капулівку відвідував Д. Яворницький, могила опинилася на землі місцевого селянина Миколи Мазая, який дбайливо доглядав її, обсадивши шовковицями й тополями. Потім поховання було перенесене до саду бабусі М. Мазая – Зиновії Неліпи.

У 1909—1910 роках зусиллями Дмитра Івановича землю з могилою І. Сірка в селян викупив музей.

За радянських часів місцева влада впродовж десятиліть абсолютно байдужно й недбало ставилася до могили отамана. Ще до Другої світової війни, в повоєнні роки намагалися щось зробити археологи, які неодноразово клопоталися про впорядкування цього пам'ятного місця, та безрезультатно.

1957 року на могилі Сірка було встановлене погруддя, відлите робітниками Дніпропетровського металургійного заводу.

У 1965 році Рада Міністрів Української РСР ухвалила постанову «Про увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією Запорозького козацтва», що передбачала створення історико-меморіального музею-заповідника на острові Хортиця. Згідно з постановою прах Івана Сірка та останнього кошового отамана Нової (Підпільненської) Запорозької Січі Петра Калнишевського мали перенести на Хортицю. Там же мали перепоховати останки кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого, який вивів колишніх запорожців із Туреччини та повернув на батьківщину. Йшлося про перенесення сюди й праху гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, похованого в Ярополчі, неподалік Москви.

17 травня 1967 року дніпропетровська обласна газета «Зоря» видрукувала статтю «Збережемо для прийдешніх поколінь», у якій зазначалося: «Про далеку минувшину нагадує нам і могила славнозвісного кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка, що в селі Капулівці, біля самого Каховського моря. На потрісканому від сонця обеліску чавунна плита з написом: «Пам'ятка історії. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Та ось лихо: могила Сірка занедбана. Територія її не впорядкована, засмічена, навколо бур'яни. Прикро про це говорити, але ж і мовчати не можна… Хвилі Каховського моря б'ють об кручу, підмивають берег. Вода все ближче підкрадається до могили. Кілька метрів лишилося до історичної пам'ятки. А потім що? Святиню треба негайно рятувати, доки не пізно!»

Прах кошового отамана Івана Сірка мали транспортувати в моноліті, тобто з частиною ґрунту первинного поховання, в центрі якого залишалася непорушною труна й був відповідний температурний режим.

За рішенням Нікопольського райвиконкому, біля Сторожової (інакше – Бабиної) Могили (кургану доби бронзи), розташованої біля Капулівки, була відведена площа в 4 гектари, призначена для закладання парку. Сама ж Сторожова Могила повинна була стати місцем перепоховання І. Сірка. Між Нікопольським районом і Запоріжжям вибухнула принципова суперечка за право розпоряджатися останками уславленого отамана. Кожен із суперників був налаштований на рішучі дії. Першими в наступ пішли запоріжці. Із обласного центру до Капулівки прибув вантажний автомобіль з делегацією, озброєною ухвалою Ради Міністрів. Ця вантажівка була спеціально відправлена для того, щоб забрати прах кошового. Але жителі села дуже швидко дізналися, задля чого прибули гості. «Хочуть нашого Сірка забрати!» – миттю понеслося селом. У школі припинилися заняття, старшокласники й місцеві чоловіки оточили могилу кошового, не підпускаючи туди запорізьку делегацію. «Чого приїхали? Кістьми ляжемо, а Сірка не віддамо!» – так відповідали капуляни на намір забрати героя їхньої історії. Як розповідають, найрішучіші навіть прокололи шини запорізької вантажівки. Розгублені гості, сподіваючись лише на ухвалу Ради Міністрів, поїхали до райцентру скаржитися на незговірливих капулян. Але в цей час у Нікопольському райвиконкомі перебував голова Президії Верховної Ради УРСР Дем'ян Коротченко. Він разом із районним керівництвом зустрів запорізьку делегацію і, з'ясувавши суть питання, вирішив, що якщо «народ проти», то не варто йти проти народу. Запоріжцям відповіли відмовою. Нікопольці відстояли свого отамана.