Стивен Вайнберг - Пояснюючи світ

Рене Декарт був загалом помітнішою постаттю, ніж Бекон. Народжений 1596 року в родині французького судді, «дворянина за мантією» ( noblese де robe ), він здобув освіту в єзуїтському коледжі в містечку Ла-Флеш, вивчав право в Університеті Пуатьє, а під час голландської війни за незалежність служив в армії Моріца Нассауського, принца Оранського. У 1619 році Декарт вирішив присвятити себе філософії та математиці, над якими почав працювати серйозно після 1628 року, коли осів у Голландії.

Свої погляди на механіку Декарт виклав у творі Le Monde («Світ»), написаному на початку 1630-х років, але опублікованому лише 1664 року, уже після смерті Декарта. У 1637 році він опублікував філософську працю Discours de la méthode pour bien conduire sa raison, et chercher la vé dans les sciences («Міркування про метод правильного спрямування свого розуму й пошуку істини в науках»). Пізніше висловлені там ідеї Декарт розвинув у своїй найбільшій праці «Засади філософії», що вийшла латиною в 1644 році, а потім у французькому перекладі 1647 року. У цих роботах вчений висловлює скептицизм щодо знань, отриманих від авторитетів або органів чуттів. Для Декарта єдиним беззаперечним є те, що він існує, і випливає цей факт зі спостереження, що він про це мислить. Після цього Декарт робить висновок, що світ існує, бо він сприймає його, не докладаючи вольових зусиль. Він заперечує Арістотелівську телеологію – об’єкти та явища такі, як вони є, не через якусь мету, якій вони можуть служити. Він наводить кілька аргументів (усі непереконливі) на користь існування Бога, але відкидає авторитет організованої релігії. Він також відкидає дію окультних сил на відстані – об’єкти взаємодіють між собою унаслідок безпосереднього тяжіння та відштовхування.

Декарт став лідером у привнесенні математики у фізику, але, подібно до Платона, він був надто вражений неймовірною точністю математичних міркувань. У частині I «Засад філософії» під назвою «Про засади людського пізнання» Декарт описує, як фундаментальні наукові принципи можна вивести зі стовідсотковою ймовірністю за допомогою самої лише думки. Ми можемо вірити у «природне просвітлення або дар знань, даний нам Богом», бо «було б геть суперечливим для Нього вводити нас в оману»2. Як не дивно, Декарт вважав, що Бог, який дозволяв землетруси та моровиці, не дозволив би ввести в оману якогось там філософа.

Декарт усе-таки визнавав, що застосування фундаментальних фізичних принципів до конкретних систем може передбачати похибку й потребувати експериментів, якщо не знати всіх деталей, які містить ця система. Розглядаючи астрономію в частині III «Засад філософії», він аналізує різноманітні гіпотези про природу планетної системи й наводить дані Ґалілея щодо фаз Венери як причину надати перевагу гіпотезам Коперника й Тіхо Браге перед Птолемеєвою.

Цей короткий огляд ледь стосувався поглядів Декарта. Його філософія спричиняла й досі спричиняє неабияке захоплення, особливо у Франції та серед фахівців із філософії. Особисто для мене це загадка. Для людини, яка заявляла, що знайшла істинний метод пошуку достовірних знань, просто дивовижно, як помилявся Декарт щодо стількох аспектів природи. Він помилявся, кажучи, що Земля довгаста (тобто відстань крізь Землю від полюса до полюса більша, ніж через площину екватора). Подібно до Арістотеля, він помилявся, кажучи, що порожнеча не можлива. Він помилявся, кажучи, що світло передається миттєво [52]. Він помилявся, кажучи, що космос заповнений матеріальними вихорами, що несуть планети їхніми шляхами. Помилявся, стверджуючи, що шишкоподібне тіло – це вмістилище душі, яке відповідає за людську свідомість. Помилявся щодо кількості того, що зберігається під час зіткнень. Він помилявся, кажучи, що швидкість тіла, яке вільно падає, пропорційна пройденій відстані. Нарешті, зважаючи на спостереження за кількома милими домашніми котами, я переконаний, що Декарт також помилявся, кажучи, що тварини – це машини без справжньої свідомості. Так само говорив про Декарта й Вольтер3:

Він помилявся щодо природи душі, доказів існування Бога, сутності матерії, законів руху, природи світла. Він допускав вроджені ідеї, винаходив нові елементи, створював світ, творив людину за власною подобою – фактично справедливо буде сказати, що людина, згідно з Декартом, є Декартовою людиною, дуже далекою від тієї, якою вона є насправді.

Хибні наукові судження Декарта не мали б значення, якби він писав про етичну або політичну філософію чи навіть метафізику; але оскільки Декарт писав про «метод правильного спрямування свого розуму й пошуку істини в науках», його постійні помилки в описі об’єктів та явищ неминуче кидають тінь на його філософські судження. Дедукція просто не спроможна нести тягар, який поклав на неї Декарт.