Фрідріх Ніцше - Шопенгауер як вихователь. Сутінки ідолів

Я не описую тут нічого, крім, немовби фізіологічного, враження, яке справив на мене Шопенгауер, той чарівний вилив внутрішньої сили одного творіння природи на інше, що відбувається від першого і найслабшого доторку; і коли я згодом аналізую це враження, то бачу, що воно складається з трьох елементів: із враження від його чесності, його веселості і його сталості. Він чесний, тому що говорить і пише до себе і для себе, він веселий, бо думкою здолав найважче, і сталий, бо повинен бути таким. Його сила, ніби полум’я, коли немає вітру, здіймається легко і прямо вгору, стрімко, без тремтіння, без хвилювання. Він знаходить свій шлях за всяких обставин, а ми навіть не помічаємо, що він його шукав; він біжить уперед так швидко й упевнено, так неминуче, ніби його підганяє закон тяжіння. І хто хоч раз відчув, що значить серед нашого людства трагелафів [4] Трагелаф – міфічна істота у Стародавній Греції, напівкозел, напіволень. У своїй роботі De Interpretatione Аристотель застосував ідею трагелафа, щоб висловити філософську концепцію чогось, що можна осягнути, хоч його і не існує. знайти цілу, цілісну, природну, невимушену істоту, що діє і рухається з власної волі, той зрозуміє моє щастя і мій подив, коли я знайшов Шопенгауера. Я здогадався, що знайшов у ньому того вихователя і філософа, якого так довго шукав. Щоправда, лише у формі книжки; і в цьому був великий мінус. Тим дужче я намагався дивитися крізь книжку й уявити собі живу людину, чий великий заповіт я мусив прочитати і яка обіцяла зробити своїми спадкоємцями лише тих, хто захоче і зможе бути більше, аніж простими читачами: бути його синами й вихованцями.

Для мене філософ важить рівно настільки, наскільки він може слугувати прикладом. Те, що своїм прикладом він може повести за собою цілі народи – безсумнівно; це показує історія Індії, що майже одне й те саме з історією індійської філософії. Але він повинен давати приклад своїм зримим життям, а не лише книжками, тобто так, як навчали філософи Греції: виразом обличчя, поставою, одягом, їжею, звичками більше, ніж промовами, а тим паче писанням. Скільки ж всього нам не вистачає для цієї сміливої ясності філософського життя у Німеччині; тут тіло тільки починає звільнятися, коли душі, здається, вже давно звільнені; проте це лише ілюзія, що дух може бути істинно вільним і незалежним, якщо цю досягнуту необмеженість – яка, по суті, є творчим самообмеженням – не доводити її знову і знову кожним поглядом і кроком з ранку до вечора. Кант тримався за свій університет, підкорявся керівництву, зберігав видимість релігійних поглядів, терпів своїх колег і студентів; тому, звісно, його приклад породив перш за все університетських професорів і професорську філософію. Шопенгауер не дуже церемониться з вченою кастою, відділяється, досягає незалежності від держави й суспільства, – ось його приклад, ось його взірець, – якщо говорити про зовнішній бік. Але багато ступенів у звільненні філософського життя ще невідомі нам, німцям, хоча і не зможуть залишитися невідомими назавжди. Наші художники живуть сміліше й чесніше; і найпотужніший приклад, що маємо перед собою, – приклад Ріхарда Ваґнера, – показує, як геній не повинен боятися вступати в найворожіше протистояння з існуючими формами й порядками, якщо хоче проявити вищий порядок й істину, що живуть у ньому. Щоправда, та «істина», про яку так багато говорять наші професори, здається невимогливою істотою, що не загрожує якимось безладом і чимось незвичним: зручне й добродушне створіння, що безперервно запевняє всі існуючі сили, що нікому не завдасть жодних клопотів; адже воно лише «чиста наука». Отже, я хотів сказати, що філософу в Німеччині треба все дужче й дужче забувати, як бути «чистою наукою»: саме такий приклад Шопенгауера-людини.

Але це чудо (і не менше), що він доріс до людського прикладу: тому що він був оточений, зовні й зсередини, жахливими небезпеками, що могли б розчавити й роздробити будь-яку слабшу натуру. Мені здається, було багато прикмет тому, що Шопенгауер-людина загине, залишивши по собі в кращому випадку «чисту науку»; але це лише в кращому випадку, а найвірогідніше не залишилося б ні людини, ні науки.

Сучасний англієць так зображає найосновнішу небезпеку для надзвичайних людей, що живуть у суспільстві, прихильного до всього звичного: «такі чужорідні характери спочатку згинаються, потім впадають у меланхолію, потім починають хворіти і зрештою помирають. Людина на зразок Шеллі [5] Мається на увазі Персі Біші Шеллі. не могла б жити в Англії, і раса Шеллі була б неможлива». Наші Гельдерліни й Кляйсти та їм подібні гинули від цієї своєї надзвичайності і не витримували клімату так званої німецької культури; лише залізні натури, як-то Бетховен, Ґете, Шопенгауер і Ваґнер, можуть вистояти в ньому. Але й у них ефект цієї виснажливої боротьби і судом видно на багатьох рисах і зморшках: їхнє дихання стає важчим, а голос – вимушеним. Один досвідчений дипломат, який лише побіжно бачив Ґете й говорив із ним, сказав своїм друзям: Voila un homme, qui а eu de grands chagrins! – що Ґете переклав так: «Він теж із тих, кому довелося несолодко!» «Якщо в рисах нашого обличчя, – додає він, – не стираються сліди пережитих страждань і праці, то не дивно, що все, що залишається від нас і наших стремлінь, має ті самі сліди». І це той Ґете, якого наші культурні філістери видають за одного з найщасливіших німців, намагаючись довести твердження, що попри все можна стати щасливим серед них – з прихованим смислом, що вони не пробачать тому, хто почувається серед них нещасливим і самотнім. Тому вони навіть сформулювали й пояснили на практиці з великою жорстокістю тезу, що в ізоляції завжди є таємна провина. Нещасний Шопенгауер також мав на душі таку провину, – а саме, він цінував свою філософію більше, ніж своїх сучасників; і при цьому, на свою біду, він знав саме від Ґете, що для спасіння своєї філософії він повинен всіма засобами захищати її від зневаги своїх сучасників, бо існує вид інквізиційної цензури, в якій німці, за свідченнями Ґете, досягли значних успіхів; ця цензура є непорушне мовчання. Саме через нього значна частина першого видання головного твору Шопенгауера перетворилася на макулатуру. Небезпека, що йому загрожувала – що його велике творіння знищать просто ігноруванням, викликала у Шопенгауера жахливу й невпинну тривогу; у нього не виявилося жодного більш-менш значного прибічника. Печально бачити, як він женеться за найменшими слідами своєї слави; а його заключний, надмірно голосний тріумфальний крик про те, що його нарешті дійсно читають («legor et legar» [6] Мене читають і будуть читати (лат.). ), має щось хворобливо-зворушливе. Саме ті риси, в яких ми не бачимо великого філософа, виказують людину, що страждає, що дуже переживає за долю своїх найцінніших благ; його мучила тривога втратити свій маленький статок і, може, він більше не міг зберігати своє чисте, істинно античне ставлення до філософії; так у своєму бажанні мати надійних і співчутливих людей він часто робив неправильний вибір і йому знову й знову доводилося з сумним видом повертатися до свого вірного собаки. Він був абсолютним відлюдником; у нього не було жодного друга-однодумця, щоб його розрадити – а між одним і жодним тут, як і скрізь між чимось і нічим, пролягає безкінечність. Ніхто, хто має справжніх друзів, не знає, що таке справжня самотність, хоч би й увесь світ постав проти нього. – Ох, – я бачу, – ви не знаєте, що таке ізоляція. Там, де існували могутні громади, уряди, релігії, суспільні думки, – коротше, де була якась тиранія, вона ненавиділа самотнього філософа; адже філософія пропонує людині прихисток, куди не може проникнути жодна тиранія, печеру внутрішнього життя, лабіринт серця: і це дратує тиранів. Там переховуються самотні; але там причаїлася і найбільша небезпека для самотніх. Ці люди, що сховали свою свободу у внутрішньому світі, повинні жити також і у зовнішньому, стати видимими, показувати себе; вони зв’язані численними людськими стосунками через своє народження, місцеперебування, виховання, батьківщину, випадковості й настирливість інших людей; так само їм приписують численні думки, просто тому, що це – панівні думки; будь-який вираз обличчя, який не заперечує, вважається схваленням; будь-який рух рукою, який не руйнує, вважається згодою. Вони знають, ці самотні й вільні духом, що постійно видаються не тим, чим вони є за своїми думками: хоча вони не хочуть нічого іншого, крім істини й чесності, але знаходяться в тенетах непорозумінь; і це палке бажання правди все одно не може відвернути туман невірних думок, адаптації, напівпоступок, жалісливого замовчування, помилкових тлумачень, що лягає на їхні вчинки. Це збирає хмару меланхолії на їхньому чолі; бо необхідність прикидатися такі натури ненавидять більше за смерть; ця постійна гіркота робить їх небезпечними й вулканічними. Час від часу вони мстяться за своє примусове переховування, за свою вимушену потайливість. Вони виходять зі своєї печери зі страшним виразом обличчя; тоді їхні слова й дії – це вибухи, що можуть призвести до власної загибелі. Так небезпечно жив Шопенгауер. Саме таким самотнім людям потрібна любов і товариші, з якими вони можуть бути відкритими й простими, як із самим собою, у присутності яких припиняються судоми мовчання й лукавство. Заберіть цих товаришів, і ви створите ще більшу небезпеку; Гайнріх фон Кляйст загинув через таку відсутність уваги, і найнебезпечніший засіб проти надзвичайних людей – це увігнати їх так глибоко в самих себе, що їхнє повернення до життя завжди ставало виверженням вулкана. Але завжди є напівбоги, яким вдається жити в таких жахливих умовах і навіть жити переможно; і якщо ви хочете почути їхні самотні пісні – послухайте музику Бетховена.