Фрідріх Ніцше: Шопенгауер як вихователь. Сутінки ідолів

Але як ми себе віднайдемо? Як людина може себе впізнати? Адже це темна й заплутана річ; і якщо заєць має сім шкір, то людина може сім разів по сімдесят здирати з себе шкіру й однак не зможе сказати: «ось тепер це – справжній ти, а не оболонка». До того ж таке розкопування самого себе й примусове сходження в глибини свого єства найкоротшим шляхом – болісне й небезпечне починання. Дуже легко зашкодити собі так, що вже жоден лікар не зцілить! А крім того, навіщо все це, коли все свідчить про наше єство: наша дружба і наша ворожнеча, наш погляд і потиск руки, наші спогади і все, що ми забуваємо, наші книжки і розчерк нашого пера? Але щоб почути найважливіше – є такий спосіб. Нехай юна душа подивиться на своє минуле життя і запитає: що досі ти дійсно любила, до чого тебе тягнуло, що володіло тобою і разом із тим ощасливлювало? Постав перед собою ряд цих предметів, перед якими ти захоплювався, і, може, своєю суттю і своєю послідовністю вони покажуть тобі закон – основний закон твого власного я. Порівняй ці предмети, подивися, як кожен із них доповнює інший, розширює, перевершує, прояснює, як вони утворюють сходи, якими ти досі здирався до самого себе; бо твоя справжня сутність лежить не прихована глибоко в тобі, а незмірно високо над тобою чи, принаймні, над тим, що ти зазвичай вважаєш своїм Я. Твої справжні вихователі й наставники показують тобі, що є істинним первісним смислом і основою твоєї сутності: щось, що не піддається ніякому вихованню і формуванню, до того ж важкодоступне, переплетене, закостеніле; твої вихователі можуть бути лише твоїми визволителями. І в цьому – таємниця всякого навчання: воно не дає нам штучних кінцівок, воскових носів, очей, озброєних окулярами; а те, що змогло би принести такі дари, – це лише слабка подоба виховання. Виховання ж – це звільнення, виривання усіх бур’янів, уламків і червів, які хочуть торкнутися ніжних паростків, промені світла й тепла, ласкавий шелест нічного дощу; виховання – це імітація і поклоніння природі там, де вона по-материнськи милосердна; виховання – це вдосконалення природи, коли воно запобігає її жорстоким і немилосердним нападкам і звертає їх на благо, і коли накриває покривалом прояви злоби і прикрої глупоти природи-мачухи.

Звісно, є й інші способи знайти себе, отямитися після того заціпеніння, у якому зазвичай живеш, ніби в темній хмарі; але я не знаю кращого способу, ніж звернути увагу на своїх вихователів і наставників. І сьогодні я хочу згадати одного вчителя і вихователя, яким я можу похвалитися, – Артура Шопенгауера, – щоб пізніше згадати й про інших.

Щоб описати, якою подією був для мене перший погляд, кинутий на твори Шопенгауера, я повинен ненадовго зупинитися на одній ідеї, що в юності спадала мені на думку так часто і настирливо, як, напевне, жодна інша. Коли я раніше вільно витав у мріях, то сподівався, що доля позбавить мене страшного зусилля й обов’язку виховувати себе самому, що прийде час і я знайду свого філософа-вихователя, справжнього філософа, якому можна підкоритися без довгих роздумів, бо довіряти йому більше, ніж самому собі. Тоді я запитував себе: за якими основними правилами він мене виховуватиме? І я подумав, що він міг би сказати про два принципи виховання, поширені у наш час. Один із них вимагає, щоб наставник швидко розпізнав справжню здібність своїх вихованців і направив усі сили, соки і все сонячне світло саме туди, щоб сприяти правильному визріванню і плідності саме цієї чесноти. Друге правило, навпаки, вимагає, щоб вихователь розвивав усі наявні сили, ростив їх і приводив до гармонійного співвідношення між собою. Але чи треба того, хто має рішучий потяг до ювелірного мистецтва, силоміць навчати музиці? Чи треба визнати правим батька Бенвенуто Челліні, який знову і знову примушував свого сина грати на «милому ріжку», тобто на тому, що його син називав «проклятущою дудкою»? Це, певно, визнають неправильним щодо таких сильних і яскравих талантів; отож, принцип гармонійного розвитку треба застосовувати, певно, лише до слабших натур, які хоч і мають ціле скупчення потреб і схильностей, проте всі вони разом чи кожна окремо не мають особливо великого значення? Але де ж ми знаходимо гармонійну цілісність і багатоголосе співзвуччя в одній натурі, де ми захоплюємося такою гармонією дужче, ніж у людях, подібних до Челліні, в яких все – пізнання й жадання, любов і ненависть – прагне до однієї центральної точки, до однієї корінної сили, і в яких саме примусова і панівна надсила цього живого центру створює гармонійну систему коливань в усі боки? Отже, може, обидва ці принципи зовсім не суперечать одне одному? Може, один із них просто стверджує, що людина повинна мати центр, а другий – що вона мусить мати також і периферію? Той філософ-вихователь, про якого я мріяв, напевне, не лише знайшов би центральну силу, але й зумів би також запобігти її руйнівному впливу на інші сили; як мені здавалося, його виховна задача значно більше полягала б у тому, щоб перетворити всю людину в живу й рухливу сонячно-планетарну систему і відкрити закон її вищої механіки.