Фрідріх Ніцше - Шопенгауер як вихователь. Сутінки ідолів

Отже, я дійсно витав у мріях, якщо сподівався знайти істинного філософа собі у вихователі, який зміг би підняти мене над невдоволеністю і знову навчити, наскільки це можливо в наш час, бути простим і чесним у думках і в житті, тобто бути несвоєчасним, якщо розуміти це слово в найглибшому сенсі. Адже люди тепер такі багатогранні й складні, що повинні ставати нечесними, якщо взагалі хочуть говорити, стверджувати щось і діяти відповідно до цих тверджень.

З такими труднощами, потребами й бажаннями я познайомився із Шопенгауером.

Я належу до тих читачів Шопенгауера, які після першої ж сторінки впевнені, що прочитають все ним написане і почують кожне сказане ним слово. У мене одразу з’явилася довіра до нього, і вона все ще така сама, як була дев’ять років тому. Я розумів його так добре, ніби він писав для мене: кажу так, щоб ви мене зрозуміли, хоч це нескромно й по-дурному. Тому я не знайшов у ньому жодного парадоксу, хоча подекуди знаходив незначні помилки; бо що таке парадокси, як не твердження, що не викликають довіри, оскільки сам автор не впевнений у них, бо хотів просто виблискувати й зваблювати ними і взагалі чимось здаватися? Шопенгауер ніколи не хоче здаватися: він пише для себе, а ніхто не хоче бути обманутим, а найменше – філософ, який ставить собі закон: нікого не обманюй, навіть себе!

Навіть за допомогою того приязного суспільного обману, який тягне за собою майже кожна розмова і якому письменники наслідують майже підсвідомо; тим паче за допомогою усвідомленого обману оратора та штучних засобів риторики. Ні, Шопенгауер говорить сам до себе; або, якщо неодмінно хочеться уявити слухача, то подумайте про сина, якого наставляє батько. Це – чесна, грубувата, добродушна промова до слухача, що слухає з любов’ю. Таких письменників нам не вистачає. Сильне приємне самовідчуття промовця охоплює нас із перших звуків його голосу; ми раптом знову почуваємося так добре, ніби зайшли в гірський ліс і дихаємо глибоко. Ми відчуваємо, що тут завжди знайдемо живильне повітря; тут є якась неповторна свобода та природність, як буває у людей, які є господарями свого внутрішнього дому, до того ж дуже багатого дому; на противагу письменникам, які найбільше дивують самих себе, коли раптом говорять щось розумне, і тому їхня манера розповіді стає неспокійною і неприродною. Коли говорить Шопенгауер, це зовсім не нагадує вченого з від природи негнучкими й невмілими кінцівками й вузькими грудьми, через які він ходить незграбно й зніяковіло або ж набундючено; а з іншого боку, грубувата і трохи ведмежа душа Шопенгауера навчає нас не шкодувати за гнучкістю й світською грацією хороших французьких письменників, а нехтувати цими якостями, і ніхто не знайде в нього тієї імітованої, ніби посрібленої начебто-французькості, якою так пересолюють німецькі письменники. Манера Шопенгауера подекуди трохи нагадує Ґете, але загалом він зовсім не нагадує німецьку модель. Бо він вміє говорити глибокодумне просто, те, що хвилює – без риторики, строго-наукове – без педантизму: у кого ж із німців він міг би цьому навчитися? Також він цурається хитромудрої, надмірно гнучкої і – з дозволу сказати – трохи не німецької манери Лессінга: і це – велика заслуга, оскільки в тому, що стосується прозаїчного викладу, Лессінг – найзвабливіший письменник з-поміж німців. І – щоб одразу сказати найголовніше, що я взагалі можу сказати про його стиль, – я вважаю, що таке його твердження стосується його самого: «Філософ повинен бути дуже чесним, щоб не користуватися поетичними або риторичними допоміжними засобами». Звісно, в часи суспільних думок твердження, що чесність – це щось хороше чи навіть чеснота, належить до заборонених особистих думок; тому я не хвалитиму Шопенгауера, а лише охарактеризую його, якщо повторю: він чесний навіть як письменник; чесних письменників так мало, що, насправді, треба бути недовірливим до всіх людей, що пишуть. Я знаю лише одного письменника, якого прирівнюю до Шопенгауера в його чесності, або й навіть ставлю вище за нього: це – Монтень. Той факт, що така людина взагалі писала, дійсно збільшує охоту жити на цій землі. Принаймні відтоді, як я познайомився з цією вільною і могутньою душею, я почуваюся так, що мушу сказати про Монтеня те, що він сам казав про Плутарха: «щойно я поглянув на нього, як у мене виросла додаткова нога чи крило». Якби йшлося про те, щоб допомогти призвичаїтися на цій землі, я б тримався його.

Окрім чесності Шопенгауер має ще й іншу, спільну з Монтенем, рису: веселість, яка дійсно звеселяє. Aliis laetus, sibi sapiens [2] Для інших веселий, мудрий для себе (лат.). . Є два дуже різних види веселості. Справжній мислитель звеселяє і збадьорює завжди, хоч висловлює серйозну думку, хоч жарт, людську проникливість чи божественну поблажливість; без понурого вигляду, тремтливих рук, сльозливих очей, натомість завжди впевнено і просто, сміливо й сильно, можливо, трохи по-лицарськи й суворо, але завжди як переможець; і саме це – бачити переможного бога поруч із усіма чудовиськами, яких він здолав – бадьорить нас найглибше, проникає у саму душу. Навпаки, веселість, яку інколи зустрічаєш у посередніх письменників і лаконічних мислителів, робить нас під час читання глибоко нещасними, як я це, наприклад, відчував від веселості Давида Штрауса. Навіть соромно мати таких веселих сучасників, адже вони компрометують час і нас, людей цього часу. Подібні веселуни зовсім не бачать страждань і чудовиськ, хоча вдають із себе мислителів, здатних їх побачити й здолати; їхня веселість збурює досаду, адже вона вводить в оману: вона хоче примусити нас повірити – тут здобуто перемогу. Адже насправді веселість буває лише тоді, коли є перемога: творів істинних мислителів це стосується такою ж мірою, як і будь-якого іншого витвору мистецтва. Нехай його зміст завжди буде таким жахливим і серйозним, якою насправді є проблема життя: твір справляє гнітюче й болісне враження лише тоді, коли напівмислитель і напівхудожник дихали над ним випарами своєї неспроможності; водночас немає для людини нічого радіснішого й кращого, ніж близькість до одного з тих переможців, які – оскільки осягнули глибини – повинні любити те, що найбільш живе, і як мудреці схилитися наприкінці перед красою. Вони говорять по-справжньому, а не затинаються і не повторюють бездумно одне за одним; вони рухаються і дійсно живуть, а не ходять жахливими масками, як це зазвичай роблять люди. Ось чому в їхній присутності нам так людяно й природно, що хочеться вигукнути, як Ґете: «Яка розкішна, дорогоцінна річ – живе! Як добре пристосоване до умов, яке справжнє, яке реальне!» [3] З «Італійської подорожі» Й. В. Ґете, 9 жовтня 1786 року.