Collective work - Історія філософії. Античність та Середньовіччя

Так, наприклад, відбувається у міфі про Алкесту та Адмета, коли молода дружина дарує власне життя своєму чоловікові (чия móira передбачала неминучу загибель), даючи йому можливість у такий спосіб продовжувати жити (Евріпід, Алкеста ). Або взяти міф про Кастора та Полідевка [8] Або Поллукса, у латинській версії; у вітчизняній традиції цей сюжет відомий як міф про Діоскурів. – Прим. перекл. , двох братів Леди; батьком першого з них був Тіндарей, смертна людина, а другий був сином Зевса. Коли Ід убиває Кастора, безсмертний Полідевк не погоджується з тим, що його брат має спуститися до Аїда. Тому він вирішує запропонувати братові «частину» свого життя, відтак, близнюки, обмінюючись відповідними móirai , чергуються, проводячи один день у світлі сонця, а наступний – у підземному царстві, й це триватиме вічно (Гігін, Міфи , 80; Аполлодор, Бібліотека , 3, 11, 2).

Час та його вимірювання . У греків поняття про час завжди пов’язувало тривалість життя із життєвою силою. Aión (айон або еон) – це «життя» та «життєва сила» ( Іліада , Х, 415), але також «тривалість життя», «вік», а у Платона та пізніше це може означати «вічність». Спочатку аión означав прожитий час, що збігався з тривалістю життя людини та протистояв chrónos (хроносу), тобто вимірюваному (днями або порами року) часу: перший є часом як життєдайною силою, а другий – часом за кількістю.

Разом із аión та chrónos існує kairós , або миттєвість, неочікувана можливість, зручний момент, яким варто скористатися («kairós – це все найкраще», – пише Гесіод; Роботи і дні , 694), точка у безперервному плині часу, зустріч між часом та людською дією. У невиразному перебігу днів та епох kairós співвідноситься із «зараз», неповторною миттю, яку треба схопити на льоту і в яку дивним чином час сягає своєї кульмінації, унікальної повноти.

Утім, говорити та думати про час не означає вимірювати його. Ця діяльність передусім потребує уважного до природних явищ погляду. У Греції, як і в багатьох античних суспільствах, найпростіша система виміру часу в своїх витоках базувалася на зміні дня і ночі. Гомер рахує за «аврорами» (ранковими зорями), й за відсутності штучного освітлення «днем» вважався освітлений сонячним світлом період, що давав змогу виконувати роботу. Ніч, час темряви, була пустим часом (E. J. Bickerman, La cronologia nel mondo antico , переклад італійською мовою, 1963). Якщо спочатку достатньо було світла та темряви, аби відображати час роботи людини, то згодом під впливом єгиптян та вавилонян греки поставили проблему вимірювання часу. Відтак, якщо спочатку час дня визначався за довжиною тіні, то в добу еллінізму поширюється поділ дня на 12 частин. Слово hóra , котре спершу позначало «час» узагалі, у IV ст. до н. е. стало використовуватися у значенні сучасного слова «година», що розглядається як частина дня. Поділ дня на 24 однакові години, кожна тривалістю 60 хвилин, походить з єгипетської, вавилонської та елліністичної астрономії і поширюється лише в середньовіччі.

На розроблення календаря вплинули різноманітні чинники: залежність від природи, роль верховної влади, потужність економіко-культурної системи, слабкість наукових приладів.

У Стародавній Греції, наслідуючи вавилонську модель, дотримувалися місячного року, що складався з 354 днів та, відповідно, 12 місячних місяців; початок кожного місяця збігався з появою молодого Місяця. Для точної фіксації дня місяця облік днів здійснювався за трьома декадами, на котрі поділявся місяць (початкова, серединна та завершальна). Перший день у Афінах мав назву numénia (новий Місяць), а останній – éne kaì néa («старий та новий»); решта днів були встановлені в їх зв’язку з трьома декадами. Крім того, хоча цикли Місяця легше придатні для спостереження, з часом і тут виникли труднощі, оскільки ці цикли є менш регулярними, ніж рух (уявний) Сонця.

Відтак, для того щоб відновити співвідношення між місячними місяцями та сонячним роком і запобігти фазовим розбіжностям календарів відносно пор року запроваджується більш регулярний восьмирічний цикл, так званий octaeteride (5 років по 12 місячних місяців та 3 роки по 13 місячних місяців). Починаючи від сонцестояння 27 червня 432 р. до н. е. запроваджується система введення 7 місячних місяців кожні 19 сонячних років (Метонів цикл).

Громадянський та релігійний рік розпочинався в день сонцестояння влітку (в Афінах та Дельфах) чи взимку (Беотія та Делос), або ж у дні рівнодення. Афінський календар починається з місяця під назвою Гекатомбейон (липень), коли вступали у свої повноваження посадові особи. У цьому місяці відбувалося велике святкування, Панафінейські ігри на честь Афіни. Далі наставали місяці Метагейтніон, Боедроміон тамісяць, багатий на ритуали , Піанопсіон (жовтень): тоді відзначалися Тесмофорії на честь Деметри й громадське свято фратрій Апатурії. Потім ішли Мемактеріон, Посейдон і місяць одружень ( gamoi) Гамеліон , коли відзначалося також свято Ленеїв, присвячене Діонісію та театру. Були ще Антестеріон та місяць важливих Великих Діонісій Елафеболіон , також присвячений театральним виставам, потім Муніхіон, Таргеліон та, нарешті, останній місяць Скірофоріон .