Арістотель - Поетика

Щодо мови, то слід особливо дбати про неї в недійових місцях, де нема ні характерів, ні особливих думок, бо, з другого боку, занадто яскрава мова закриває собою і характери, і думки.

Щодо завдань {212} , які стоять перед поетами, та їх розв’язання, кількості їх і видів, то це, мабуть, стане нам ясне з таких міркувань. Через те, що поет відтворює дійсність так само, як живописець або якийсь інший художник, то йому доводиться відтворювати речі якимсь одним із трьох способів: або такими, як вони були і є, або як про них кажуть і думають, або якими вони повинні бути. Це висловлюється звичайною мовою, в якій є діалектизми і метафори; і багато ще є мовних змін, які ми віддаємо на волю поетів. Крім того, правила політики і поетики неоднакові, так само як і будь-якого іншого мистецтва і поезії. В самій поетиці бувають двоякого роду помилки {213} : одні — по суті, а інші — випадкові. Якщо, наприклад, поет намагався щось відтворити, але вправно зробити цього не спромігся, то це помилка по суті; а якби він намітив щось саме по собі неправильне, наприклад, коня, що підняв відразу обидві праві ноги {214} , або припустився помилки в якомусь особливому мистецтві, як-от у лікарському тощо, або в якійсь іншій галузі утнув щось неможливе, то це помилка, що не стосується самої поезії {215} . Отже, докори щодо завдань поезії слід розглядати і розв’язувати з таких точок зору.

По-перше, все те, що стосується самого мистецтва: якщо воно зображає щось неможливе, то припускається помилки, але вона виправдана, якщо досягає своєї мети. Адже ця мета досягається, якщо та чи інша частина твору більше нас хвилюватиме. Приклад — сцена переслідування Гектора {216} . Але ж, якщо була можливість більш-менш досягнути мети, та ще й відповідно до вимог мистецтва, то помилка не має виправдання, бо якщо це можливо, треба зовсім не припускатися помилок.

Далі питання — якого роду та помилка: стосується це самої суті мистецтва, чи вона випадкова? Адже менш важливо, коли поет не знав, що в оленячої самиці немає рогів {217} , аніж коли він опише її нехудожньо. Крім того, якщо поетові докоряють, що він відступає від дійсності, то, може, слід на це відповідати так, як говорив Софокл {218} , що він малює людей, якими вони повинні бути, а Евріпід такими, як вони є. Якщо ж не можна послатись ні на того, ні на другого, то слід відповісти, що «так кажуть»; наприклад, міфи про богів, — можна так неправильно їх розповідати (як поети), і це не відповідає дійсності, а було саме так, як вчить Ксенофан {219} , — але ж так кажуть. А інше, може, й не краще змальоване, але [1461 a]так було в дійсності, наприклад, сказано про зброю:

Такий був тоді звичай, так воно й тепер у ілірійців {221} .

Що ж до того, добре чи недобре щось сказано в когось чи зроблено, то треба звертати увагу не тільки на те, що зроблено чи сказано — добре воно чи погане, але й на особу, яка діє й говорить — кому, коли, яким способом або для чого, наприклад, для більшого добра, щоб воно прибувало, чи для більшого зла, щоб його не бувало.

Щодо питань мови, то їх слід розв’язувати, звертаючи увагу на спосіб вислову, наприклад, через діалектизм:

адже, можливо, поет говорить не про мулів, а про стражів; або, кажучи про Долона —

він мав на увазі не потворне тіло, а бридке обличчя, адже крітяни замість εύπρό ωπος (гарний з обличчя) кажуть ευειδής (миловидний); і ζωρότερον δε χέραιε не означає «налий нерозведеного вина», як для п’яниць, а «налий жвавіше» {224} . Деякі вислови — метафоричні, наприклад:

і тут же поет каже:

Слово «всі» поставлено метафорично замість «багато», бо «все» — це деякий рід множини. І (в іншому місці) вислів «тільки один непричетний» {226} — метафоричний, бо «один» тут означає — найбільш відомий.

Інші непорозуміння можна розв’язувати через зміну наголосів, як Гіппій Тасійський {227} розв’язав смисл вислову διδόμεν {228} (замість δίδομεν) δέ οί ευχος άρέσθαι — дамо йому (замість даймо йому) славу здобуту або τò μέν ού (замість оύ) χαταπύθεται δμβρω частина його гниє від дощу {229} (замість воно не гниє від дощу).