Арістотель - Поетика

З м і н е н е с л о в о — коли в слові одне залишається, а друге, замінюється, наприклад δεξίτερόν χατά μαζόν βέβληχεν — «в груди правіші» {177} 177 19 « В груди правіші » — цитата з «Іліади», V, 393. замість δεξΐόν — просто в «праві груди».

Імена бувають чоловічого, жіночого і середнього роду {178} 178 20 Граматичним родом іменників перший, за свідченням Арістотеля, займався Протагор з Абдери («Риторика», III, 1407, в. 7). . Чоловічого — ті, що закінчуються на ν, р, ς та всі складні з останньою буквою, а їх дві — ψ та ξ; жіночого ті, що закінчуються з голосних на завжди довгі, як-от η і ω, а з тих, що удовжуються — на α. Отже, кількість закінчень чоловічого і жіночого роду виявляється однаковою, бо ψ і ξ — те саме, що й ζ. На безголосний звук не закінчується жодне ім’я, так само й на короткий голосний. На ί закінчуються тільки три імені — μέλι (мед), χόμμι (камедь) і πέπερι (перець); на υ — всього п’ять слів: δόρυ — спис, πώυ — стадо, νãπυ — гірчиця, γόνυ — коліно, αστυ — місто. Слова середнього роду закінчуються на ці ж голосні, а також на ν і ς, наприклад: άρθρον — член, πάθος — страждання.

Цінність мовного стилю в тому, щоб бути ясним {179} 179 1 Про ясність стилю Арістотель пише у «Риториці» III, 2. і не бути низьким. Найясніший вислів складається із загальновживаних слів, але він низький. Приклади — поезія Клеофонта {180} 180 2 Про Клеофонта див. прим. 4 до розд. II. і Сфенела {181} 181 3 Сфенел — трагічний поет кінця V ст. до н. е., сучасник Арістофана, який висміював його в комедії «Оси» за «холодний стиль». . Високий і вільний від грубуватості стиль {182} 182 4 В елліністичну епоху оформилось вчення про три основні стилі: «високий», «середній» і «низький», — яке потім знайшло свій вираз у піїтиках М. Довгалевського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського та в праці М. В. Ломоносова «Предисловие о пользе книг церковных в российском языке». — це той, що користується незвичними словами. А незвичними я називаю діалектизми, метафору, удовження і все, що виходить за межі звичайної мови. Але якщо хтось зробить такою всю мову, то вийде або загадка, або варваризм: якщо вона складатиметься з метафор, то це загадка, а якщо з діалектизмів, то це — варваризм. Адже суть загадки полягає в тому, щоб, говорячи про справжнє, поєднувати з цим неможливе. Сполученням загальновживаних слів цього зробити не можна, а за допомогою метафори це можливо, наприклад:

і т. ін. А з діалектизмів виникає варваризм. Отже, треба якось перемішувати ці вислови: одне робить мову не грубою і не низькою, це діалектизм, метафора, прикраса та інші зазначені види, а слова загальновживані нададуть їй ясності. [1458 b]Немалою мірою сприяють ясності стилю та уникненню повсякденності — удовження, укорочення та зміна слів. Відступаючи від звичайної, така мова звучить інакше, ніж розмовна, а те, що в ній є звичайні вислови, надасть їй ясності. Тим-то несправедливі докори тих, хто гудить такий стиль і глузує з поета, як це робить Евклід старший {184} 184 6 Евклід старший — невідомо точно, кого має на увазі Арістотель, можливо, Евкліда з Мегар (V–IV ст. до н. е.), учня Сократа, засновника т. зв. мегарської філософської школи. , кажучи, ніби легко творити, дозволивши удовжувати слова скільки завгодно; він висміяв це у своїх віршах самим способом вислову:

а також

Отже, не до речі вживати цей спосіб — смішно, для всіх видів слова повинна бути міра {186} 186 8 Про стилістичну міру мова йде також у «Риториці» (III, 7). Взагалі, для Арістотеля характерне вчення про те, що найкращою є середина. Ця теза знайшла свій вираз також в етиці (напр., «Нікомахейська етика», II, 6). . Справді, якби хто вживав метафори, діалектизми та інші види слів не до речі і навмисно для сміху, то він саме цього і досягнув би. Наскільки важливо, щоб усе було до речі, можна судити з епічних творів, вставляючи у віршовий розмір розмовні слова, та й з діалектизмів, метафор та інших способів вислову, — кожен, замінивши їх загальновживаними словами, побачить, що ми говоримо правду. Наприклад, в Есхіла і Евріпіда однаковий ямбічний вірш, але через заміну одного тільки розмовного, звичайного слова діалектизмом один вірш здається добірним, а другий — позбавленим смаку. Есхіл у «Філоктеті» {187} 187 9 «Філоктет» — до наших часів збереглася трагедія Софокла з такою назвою. Однойменні п’єси Есхіла і Евріпіда до нас не дійшли. Філоктет — друг Геракла, якому той, вмираючи, подарував свій лук і стріли, намазані отрутою гідри. Учасник походу проти Трої. В дорозі до Трої Філоктета укусила змія. Оскільки з його рани тхнуло нестерпним смородом, греки, за порадою Одіссея, залишили його на острові Лемносі, де він десять років страждав від жахливого болю. Під кінець війни Філоктет повернувся до грецького війська, тому що грекам стало відомо, що без його лука вони не зможуть взяти Трою. У грецькому таборі Філоктета вилікував Махаон. каже: