Дмитро Донцов - Націоналізм

Бельгія і Чехія у війні 1914 p., що відразу стали по боці Антанти, большевики, що відразу виступили з “інтернаціональними” гаслами — одверто протиставляли свою ідею ворожим їй силам. В нас старались вгадати яка сила переможе, щоб на ту “орієнтуватись”, і це звалось “реальною політикою”. “Общество — писав П. Куліш — подпав под иноплеменную власть, неизбежно деморализуется, доколе беззаветно не признает в ней охранительного начала благоустройства, или же не возстанет против нея со всей енергіей отчужденія”.

Думаючи передусім не про “власть”, лише про “благоустройство”, — українська ідея не могла бути ані яскравою, ані різко, “со всей енергіей” протиставляти себе іншій, і в наслідок того — “неизбежно” деморалізовалась”.

“Was ihr den Geist der Zeiten heisst, das im Grund der Herrn eigner Geist” — це правило второпали інші, сильні народи, які з себе творили “дух часу”. Наш провід — волів до нього пристосуватися, а не надати матерії власну форму…

З цим має раз на все зірвати нове українство . Бо всі ці ідейки (слов’янофільство, “Схід Европи”, соціялізм), мусять безплідними вмерти, як усе половинчасте, що стає в дорозі цілому. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченню чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона повинна перейнятись поняттям політичної влади, над людністю і територією, а по друге — натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б позволила їй піднести “благоустройство” країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом.

Досі наша ідея журилася всім іншим, тільки не цим. Їй було байдуже “як там впорядкується вище державне начальство”; чи будемо мати власні “двір, армію, в’язниці і жандармів”. Їй не потрібні були ці “шумні” й “далекі” програми “непевної вартости”. Ходило лиш про “забезпечення культурного й суспільного самоозначення”, про “волю особи”; радилося не “рватися заложити свою державу”, але стреміти до “волі краєвої, громадської”, бо самостійність віджила свій вік”. Метою було лише “соціяльне визволення” і щастя селянської “мирної країни”, не задираючись з ніким, соціялістичне або хліборобське “благоденствіє”. Хто його дасть — все одно, “європейський Схід”, взагалі “вітер зі Сходу”, якась наднаціональна організація. Отже збереження, трохи зреформованого чужодержавного ладу в середині, і — на зовні. А все це, і провінціялізм, і інтернаціоналізм, було зреченням з найважнішої функції зорганізованої нації — урядження влади, передача її чужій ідеї і державі. Це було не повне, але частинне лише, заперечення чужої ідеї; капітуляція перед нею, що обмежувала всеобіймаючість національного ідеалу.

Як “примус” в чуттєвій стороні свого ідеалу, так відкидало українство, в своїй змістовій частині, момент влади, властивий усім творчим ідеям. Воно часом бунтувалось проти чужого категоричного імперативу, але — лише в ім’я його обмеження, не протиставляючи йому свого безоглядного наказу. Ми не воювали на те, щоб на місце “фальшивої” ієрархії поставити “правдиву”; не на те, щоби, як протестантство, установити нові права й обов’язки. Лютерові належать слова: “Що є війна, коли не скарання безправства й злого? Нащо воюють, коли не на те, що хочуть мати мир і послух”? [408] Carlyle. — op cit. . А ось що каже большевик: “На черзі дня — ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон”…

“Скувати”, “змусити до послуху” сили окруження, принести ідею свого, нового порядку, — ось перше завдання всеобіймаючої ідеї. І якраз тих функцій зрікалося українство, уступаючи їх іншим, — у відношенні до зовнішнього світу й до світу власного окруження. Чуттєву сторону українського ідеалу означали в нас словом “ніжність”, яке виключало “насильство” і “зачіпність”. Та “ніжність”, яка була примітивним щаблем об’єктивації волі, мала свій відповідник в інтелектуальній, змістовій стороні українства, який полягав у зреченні найвищої функції нації, функції влади.

Щоб говорити з Карляйлєм, провансальський націоналізм звертав увагу на “неістотне” національного ідеалу. Великі ідеї все відрізняють істотне від побічного. В істотнім — не знають компромісів. Неістотне — лишають на волю долі, не зачіпаючи його, як царська Росія, що лишила нам шаравари, галушки, горілку, ковбасу, пісні і “малороссійскія драмы”; або як большевицька Росія, що лишила нашій пресі нашу мову (з чужим змістом), а владу — для себе, лишила нам землю, а собі — законодавство про неї і про нову панщину… У своїх споминах оповідає Раковський, що коли — під час якихось українсько-большевицьких переговорів — Леніну донесли, що Винниченко готов визнати совєтську владу, щоб лиш забезпечити права української мови, — большевиць-кий папа весело гукнув: “Але ж добре! Дайте йому навіть три мови!” Подібно одному католицькому священикові, що готов був перейти на протестантство, лиш “не хотів проповідувати без ряси”, заявив Лютер: “що ж завадить ряса? Хай має свою рясу при проповіді, хай має три ряси, коли це справляє йому приємність” [409] Carlyle. — op. cit.; Летопись революції, Х. Раковський. — Ильич и Украина, 1925. … І большевицький, і протестантський папа, відділені від себе трьома сотками літ, — були апостолами нового “невільництва”, нової ієрархії. Загумінковий пастор і провідник українського соціялізму — дбали лиш про позірне, але не про суть, про ту миску сочевиці, за яку продаються права первородства.