Дмитро Донцов - Націоналізм

Ця воля може бути спершу навіть не усвідомлена: ані Хмельницький, ані Вашінґтон, розпочинаючи повстання, не думали спершу про незалежну державу, але — в них був той дух “combativite”, абстрактної в службі ідеї свободи, відвага витягати найскрайніші логічні висліди з становища і воля до влади, яких не заступить жадна програма. Цього бракувало чуттєвій стороні провансальства.

І то як у відношенні до чужої ідеї, до зовнішнього, яке треба перемогти, так і до власного окруження, в якім ідея розвивається, і якого силу тяглости (інерції) теж треба перебороти. В тім випадку “примус” так само конечний, як і в першім, і тому носії нових ідей, помимо їх нераз “демократичної” мови, не визнавали за масою ролі творчого чинника, лише все за провідною групою. Чуттєвий момент тих ідей обходився без солодкавої симпатії до цієї маси, в нім скорше була та, змішана з жагою посідання любов, з якою трактує свій матеріял різьбар. Ідеологи сильних ідей, в Росії, казав один москаль, “з повним спокоєм були переконані, що нарід наш в ту ж мить прийме все, що ми йому вкажемо, себто прикажемо… Наші “общечеловеки” були в відношенні до свого народу цілковитими поміщиками, навіть по селянській реформі”… “Що ліпше — ми чи нарід? — питається Достоєвський, народові за нами, чи нам за народом?… Ми повинні схилитися перед народом… але… під одним лиш услів’ям і це sine qua non: щоб нарід і від нас прийняв багато з того, що ми принесли з собою. Ми не можемо знищитися перед якою б то не було його правдою; наше хай останеться при нас і ми не віддамо його нізащо в світі, навіть у скрайнім разі, за щастя получення з народом” [401] Достоевский. — Дневник писателя. .

Сторонником “примусової” ідеології супроти мас був і творець большевизму. Маса для нього ніколи не є мірником правди, ніяка “воля народа”, ані засада більшости не змусить його зректися своєї правди. Його ідея не повинна була шукати науки в стихії, вона переможе лише “в боротьбі з стихією” маси, яку має “стягнути” з її привичного шляху. Зовсім недемократичне твердив він, що “десяток розумних вище за сотку дурнів” [402] Ленин. — Шаг вперед, два назад, 1904. — Что делать, 1902. . “Щоб вийти з стану дитинства”, пише Ленін, всякий рух “повинен власне заразитися нетерпимістю в відношенні до людей, що затримують його ріст своїм паданням до ніг перед стихійністю” [403] Ленин. — Шаг вперед, два назад, 1904. — Что делать, 1902. .

Що могли протиставити наші драгоманівці тому — хоч неґативному й ворожому нам — самопевному патосові ідеологів російського червоного націоналізму? Так само ставився до народу (до “трусливих егоїстів”) — “друг народа” Марат. А ось що читаємо в польського націоналіста, Романа Дмовського: зібрати суспільність під прапор однієї ідеї ніколи не можна “через погодження суперечностей вогню з водою, але — через згуртування тих, які стоять при даній ідеї, і змушення до послуху тих, хто по доброму не хоче її визнати” [404] 3 одної статті. — “Slowo Polskie” . Правда, яка вражаюча подібність думок? — А на порівняння, ось відповідь українських “народолюбців” на це саме питання (“ми з народом, чи народ за нами?”) — “Ми поклонились народові, як животворчій стихії, яка мусить залічити всі рани… битія нашого, яка мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і людське щастя”… “Куди нарід наш сам схоче йти, так і буде” [405] Житецький. (Д. Дорошенко, цит. праця) …

В перших двох випадках провід давав свою відповідь на питання “стихії”, в останнім — запитувався у “стихії”, що йому робити? Там — незломна воля перемогти пасивність маси й повести її, тут — страх перед накиненням своєї волі, як перед “якобінством” і “деспотизмом”; психіка тих, що ведуть за собою, — і тих, що плентаються в хвості стихії і подій. Психіка провідників, і — проваджених: “пастирів”, і “овець”.

Та самопевність, якою забарвлений чуттєвий бік всякої великої ідеї її речників, є ніщо інше, як безоглядна віра в себе, хотіння s’imposer пасивній матерії, не в неї шукати ідей. Ідея, яка в своїй емотивній стороні немає цієї зачіпности, ніколи матерії не опанує.

Коли отже українська ідея хоче підняти боротьбу з іншими за панування, мусить в першу чергу залишити прокляту спадщину невільничих часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. “Фанатизм”, “інстинктовні почування”, “емоційність” замість “розумовости”, дух національної нетерпимости”, — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже й молоде українство. На місце amor intellectualis повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і пристрасть, що не знає жадних “чому”. Прив’язання до свого мусить доповнити воля витиснути свою печать на чужім; замість залежности від стихії — мусить стати воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними “маловірами”. Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї , і аґресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. “Фанатизм” і “примус”, а не “ніжність”, сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хто інший.