Еріх Фромм - Мати чи бути?

Як відомо, чимало людей, особливо молодих, сприй­мають як нестерпну атмосферу розкоші та егоїзму, що па­нує в їхніх багатих сім'ях. Вони повстають проти однома­нітності й самотності такого життя, всупереч сподіванням батьків, які вважають, що в їхніх дітей «є все чого зама­неться». Насправді ж вони не мають того, чого прагнуть, і вони прагнуть набути того, чого в них нема.

Яскравим прикладом з історії є сини й дочки бага­тіїв Римської імперії, які долучилися до релігійного руху, де сповідувались любов і бідність. Будда був царевичем і мав до власних послуг усі різновиди утіхи і розкошів, яких тільки могла зажадати його душа, однак він зрозумів, що володіння і споживання роблять людину нещасною. Ближ­чий за часом приклад (друга половина XIX століття) — на­родники, які були вихідцями з привілейованих прошарків російського суспільства. Повставши проти несправедли­вості існуючого ладу, ці молоді люди покинули свої родини і «пішли в народ» — до злиденного селянства; вони запо­чаткували революційну боротьбу в Росії.

Подібні явища ми можемо спостерігати у США і в Німеччині серед дітей багатих батьків, які вважають своє життя в достатку надто нудним і безглуздим. Більше того, вони не можуть змиритися з властивим для нашого світу ставленням до бідних, а також з ескалацією загрози ядер­ної війни, яку провокують чиїсь егоїстичні амбіції. Вони полишають звичне оточення, шукають якийсь інший спо­сіб життя — і не знаходять вдоволення, бо конструктивні зусилля здаються приреченими. Чимало з них були попер­вах ідеалістами і мрійниками, але, не маючи за плечима ні традицій, ні зрілості, ні досвіду, ні політичної мудрості, вони згодом стали зневіреними, нарцисичними, схильни­ми до переоцінки власних здібностей і можливостей людь­ми й намагаються досягти неможливого за допомогою сили. Вони створюють так звані революційні групи і спо­діваються врятувати світ актами терору та руйнування, не усвідомлюючи, що цим вони лише посилюють загальну тенденцію до насильства і жорстокості. Вони вже втрати­ли здатність любити — її замінило бажання жертвувати своїм життям. (Самопожертва взагалі нерідко допомагає вирішити всі проблеми тим індивідам, які жадають лю­бові, але втратили здатність любити і вважають, що само­пожертва дасть їм змогу відчути найвищий ступінь любо­ві.) Однак є велика різниця між такими молодими людьми, які жертвують собою, і великомучениками, які люблять життя, хочуть жити і йдуть на смерть лише для того, щоб не зрадити самих себе. Сучасні молоді люди, схильні до самопожертви, є водночас і звинувачуваними, і обвину­вачами, бо їхній приклад свідчить, що в нашій соціальній системі кращі з кращих відчувають таку самотність, без­вихідь і відчай, що фанатизм і руйнація — єдиний вихід, який ця зневірена молодь здатна побачити.

Однією з найпотужніших мотивацій поведінки люди­ни є властиве їй тяжіння до єднання з іншими, зумовлене специфікою існування людського роду. Ми, людські істоти, втратили свою первісну єдність із природою внаслідок мі­німальної детермінованості людської поведінки інстинкта­ми і максимального розвитку розумових здібностей. Щоб не почувати себе надто ізольованими, що фактично могло б приректи нас на божевілля, ми відчуваємо необхідність у якійсь новій єдності — зі своїми близькими, з природою. Ця людська потреба в єднанні з іншими знаходить вияв у різних формах: як симбіотичний зв'язок з матір'ю, з ідолом, зі своїм плем'ям, класом, нацією чи релігією, своїм брат­ством а чи своєю професійною організацією. Такі зв'язки нерідко перехрещуються і часто набувають екстатичної форми, як, приміром, у деяких релігійних сектах, у бандах лінчувальників або під час вибухів націоналістичної істе­рії у випадку війни. Так, початок Першої світової війни дав поштовх для виникнення однієї з найсильніших екс­татичних форм «єднання», коли люди раптом, буквально упродовж дня, зрікалися своїх колишніх пацифістських, антимілітаристських, соціалістичних переконань, учені відмовлялися від випрацюваних упродовж життя ціннос­тей об'єктивності, позапартійності і критичного мислення тільки заради того, аби долучитися до великого МИ.

Бажання відчути єднання з іншими має прояви як у нижчих формах поведінки — актах садизму і руйнації, так і у вищих — солідарності, заснованій на спільних ідеалах або переконаннях. Це бажання спричиняє потребу в адап­тації: навіть сильніше за смерть люди бояться стати ви­гнанцями. Вирішальним для будь-якого суспільства є пи­тання: який вид єдності і солідарності воно запроваджує і може підтримувати в умовах визначеної соціоекономічної структури?